Жив був кіт,
Безпритульний дворняга,
Пухкий довгий хвіст,
І одна біла лапа,
А сам чорний-чорний,
Як ніч без світила,
Хода в нього горда,
Наче у тигра.
Він мав сині очі
І гарно співав,
Робив це охоче:
"Мяв-мяв" або "мяв".
До людей все тягнувся,
Прийняти просив,
Та нікому не приглянувся,
Ніхто його не любив.
Всі казали: "Дворняга!
До того ж бруний!
Фу, тікай, проказа,
Поки тебе не прибив!"
І він щоразу тікав,
Біг що є духу,
Та іноді не встигав,
Проживаючи муки...
Кіт не розумів:
В чому ж причина?
Що не так зробив?
Чому жорстока людина?
Він дім мати хотів
І бути любимим,
А в відповідь отримав
Удари у спину.
Він все сподівався,
Давав людям шанс,
Він намагався
Сподобатись щораз.
Кіт ходив голодний,
А потім ще й захворів...
І нікому він не потрібний.
І ніхто його не жалів.
Він ледве вже дихав,
Лежав біля ріки,
Тихенько згасав,
Ось останні думки:
"Кожному з нас
Богом дана сім'я,
Та іноди ми губимось
І вона нас шука.
Я знаю, ти десь є,
Господаре любий,
І ти шукав мене
Довго і всюди.
Ти просто не встиг,
Вчасно не явився,
Хоч ти і біг,
Але запізнився.
Ти не гнівись,
Що не зумів дочекати,
Ти мене прости,
Я сильно хочу спати.
Я так втомився,
Що сил вже нема,
Хочу, щоб сон наснився,
Де ми біля ставка.
Ти ловиш рибу,
Я тобі помагаю,
Ти мене кормиш,
А я "мяв-мяв" співаю.
Ти спинку мою гладиш
І чуєш тихе муркотіння,
Від насолоди очі закриваю, -
То найкраще сноведіння.
Ну все, мені час,
Йти до інших світів...
Але ти знаєш?
В мене дев'ять життів.
Я ще повернусь
Обов'язково, та згодом,
Життя знову вдихну
І піду в нову дорогу.
Тоді ти впізнаєш мене,
Я скажу тобі "мяв",
Радісний, кинусь до тебе,
Бо так довго чекав.
Ти мене обіймеш,
Даси нове і'мя,
А потім віднесеш
До нашого ставка."
Жив був кіт...
Не було в нього ім'я.
Хоч мав ще мало літ,
Та обірвалось життя.
