Йшла восьмий рік війна
І люди йшли на фронт,
Хтось з них - з життя
За неба горизонт.Своїх синів
Проводжали матері,
Даючи в дорогу
Грудочку землі.Дівчата обіймали
Хоробрих вояків,
Діти гірко окликали
По формі вдягнених батьків.Але потяги рушали
І не чули тих дітей,
На схід прямо курсували
Покидаючи сімей.А ми стояли тихо
І дивились на вагони,
Що везуть у саме лихо
Найдорожчих ешалоном.Ми пишались ними
І просили в Бога,
Щоб зустріла мати сина
Не в труні, живого.Молодого щоб діждала
Дівчúна на пероні,
Щоб побачила дитина
Батька, що в вагоні.Ми не плакали, тримались
Щоб не завдать їм болю,
А серця наші розбивались
На сотні друзків мимоволі.А потім потяг зник
З поля нашого зору,
Невідомий страх проник
В душі найглибші нори.А чи вісточку дадуть,
Що усе в порядку?
Чи не нападуть
Миротворці кляті?Чи залічать рани
Й допоможуть встати?
Чи не зрадять їх
Зброя, пулі й лати?Ніхто не знав що далі
З ними буде усіма,
Та віра в краще -
То єдине укриття .Прийде час і ми
Зустрінемо їх знову,
Щасливі обіймемось
У пору мирну й нову.Йшла восьмий рік війна
І ми молили Бога,
Нехай закінчиться вона
І рідні будуть вдома.
дата написання: 20.02.2022