Обрані Долею

Моя правда (Джон)

Глава 1
Розділ 11

|| (Джон)

Я бігом зайшов до будинку, щоб мама мене не помітила. Вона зайшла і почала збиратися на роботу складаючи всі необхідні речі... і книгу. Я цього й боявся, як тепер мені її забрати? Дженні напевно уже на місці. Тож, вирішив зателефонувати Джулі.
Джулі: Привіт.
Джон: Джулі, мені потрібна твоя допомога.
Джулі: Добре.
Джон: Зустрінемося біля магазину моєї мами, зараз.
Джулі: Я уже йду.

В ту ж хвилину я пішов до магазину...

Джон: Тобі треба відволікти маму, щоб я дещо у неї взяв.
Джулі: А чому ти просто в неї не попросиш?
Джон: Ем... Тому що знаю, що вона не дасть того, що мені треба. І їй краще не знать, що я знаю, що вона знає.
Джулі: Ну ти ж знаєш, доки мені не розкажеш, я не допоможу.
Джулі як завжди, перш ніж допомогти, їй треба дізнатися все.
Джон: Мені потрібно взяти книгу з її сумочки. Все остальне, я розповім пізніше.
Джулі: Добре, я допоможу тобі. Але за однієї умови.
Джон: Кажи?
Джулі: Якщо ти не розповіси мені все, що ти знаєш про ту твою книгу, про яку не можна говорити, я розповім твоїй мамі, що ти її викрав. Домовились?
Джон: Домовились! Ходімо.

Джулі: Добрий день, Лідія.
Мама: Джулі, привіт.
Доки Джулі відволікала мою маму, я тихенько зайшов з чорного входу, і взяв те, що мені було потрібне. І тихенько вийшов назад.

Я роздивлявся книгу, і не помітив, як підійшла Джулі.
Джулі: Тепер твоя черга - розповідай.
Джон: Розповім, але не тут. Іди за мною.

| (Джессі)

Андреа дала мені ключі від номеру. Я йшла по довгому, ну просто довгому коридору. Мій номер був під цифрою 173. Номер був звичайний. Речей у мене не було, так, що розбирати було нічого. Я була любопитною дівчиною, тому вирішила подивитися, що є в столику. Знайшла купу ручок, паличку і на думку мені прийшло одне: "Тут, що зупинявся Гаррі Поттер?". Від цієї думки мені захотілося сміяться. На столику лежали листки, і мені захотілося помалювати. Але була одна проблема - я не вмію малювати.

Через декілька хвилин, я не вірила в те, що побачила. Переді мною лежав малюнок, портрет, якщо бути точнішою. Він нагадував мені когось, а потім я згадала. Я намалювала свою бабусю.
Голос за моєю спиною: Гарний портрет.
Я: Андреа, ви мене налякали.
Андреа: Вибач, - вона посміхнулася. - В тебе талан малювати.
Я: Дякую, хоча хвилину тому я думала, що його в мене немає. Це моя бабуся. Не зустрічали когось схожого?
Андреа: Не пригадую. Може вона живе в сусідньому місті?
Я: Сподіваюся на це.

Я взяла портрет і віддала Андреа.
Я: Зараз я не можу вам заплатити, візьміть цей малюнок, як передплату.
Андреа: О, дякую, Джессі.

Вона підійшла й обійняла мене. Я уже знала, що вона любить всякі цікаві малюнки. Правда я не бачила на стінах жодного портрету. Андреа попросила мене підписатися, щоб вона завжди пам'ятала мене. Ну я погодилася, як їй можна відмовити.

|| (Джон)

Ми йшли і йшли. Джулі говорила і говорила. Вона любить поговорити, хоча інколи - це дуже сильно набридає.
Джон: Джулі, годі говорити.
Джулі: Добре, добре, злюка. Довго нам ще йти?
Джон: Ні. На моє щастя, - тихо мовив про себе.

Я не збрихав, іти нам залишилося кілька метрів. Через кілька хвилин ми були в будиночку. Він був не великий, але затишний. Колись тут мешкав мій друг, потім перебрався до міста, залишивши мені ключі. Дженні нас чекала біля дверей. Ми всі зайшли в середину.
Дженні: Ну, що? Кажи давай чого я сюди прийшла?
Джулі: Так, Джон, ти цілу дорогу мовчки йшов. Давай розповідай.

Я стояв і перегортав сторінки в книзі. Не знаю, що їм сказати. Скажу, що в мене відчуття начебто Джессі в книзі, вони не повірять. Але постаратися можна.

Джон: Пам'ятаєш її?
Обережно закрив книгу і показав Дженні.
Дженні: Так, пам'ятаю. Ти ж віддавав книгу Джессі, що вона в тебе робить?
Джон: Ну... тут така історія....
Дженні: Ти її викрав?
Джон: Ні. Як ти могла таке подумать?! - але ж насправді я її викрав, ні, позичив.

Я розповів їм усе. Про телефонну розмову, про те, як Джессі не прийшла, про розмову Зої і мами, і про власні припущення.

Джулі: Хм... цікаво. Я з тобою.
Джон: Зі мною?
Джулі: Ну ти збираєшся рятувати її з книги?
Джон: Ти мені віриш? - подивився я на Джулі, а потім на Дженні.
Джулі: Так. Навіщо тоді друзі, які навіть безглуздим ідеям не можуть повірити, - вона повернулася і подивилася на Дженні.
Дженні: Я не знаю. Може ти й справді говориш правду. Але, як нам їй допомогти?
Джон: Я не....

Я не встиг договорити, як...

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Пробачте мене будь ласка, що так дооовгоооо не писала продовження. Просто я дуже лінива жопа 😹!!! Тож, по-перше - вітаю вас з днем закоханих (який уже давно пройшов, просто я мусила вас привітати), і по-друге читай і ставляйте зірочки 🎆
P. S. Пам'ятайте "Я Вас ❤️"