Обрані Долею

Спогоди в книзі

Глава 1
Розділ 5

Я побігла в парк, знайшовши там лавочку я присіла і почала плакать. Я не знаю, що на мене найшло. Може я згадала, як мені складно без мами. Я просто сиділа і плакала. Я була водночас сумна і зла на Джейн. Коли я прийшла сюди я не помітила вітру, а зараз він піднявся і починало навіть хмариться. Але мені було не до того. Я плакала і не замітила, як прийшов Джон.
Я: Як ти мене знайшов?
Джон: Не знаю, я просто подумав, куди б я пішов на твоєму місці... Ти як?
Я: Нормально, можеш іти в школу.
Джон: А ти?
Я: Я не хочу туди йти, як би не обставина, я б зараз була в Києві з друзями які мене ніколи не скривдять.
Джон: Годі тобі, тут у тебе також є друзі.
Я: Хто наприклад?
Джон: Дженні, Джулі, Тобі, я. Ніхто тебе більше не скривдить, я тобі обіцяю.

Я подивилася на нього й усміхнулася, якщо чесно я йому повірила, хоч і знаю його всього два дня. Тож я заспокоїлась, і ми пішли назад, до школи. Уже прозвеніло на урок, ми швидко знайшли клас. Джон постукав у двері.
Джон: Можна зайти?
Учитель: Чого ти запізнився?
Джон: Я шукав новеньку.
Учитель: Зрозуміло, заходьте і сідайте, але щоб більше такого не було.

Ми зайшли, я швидко знайшла Дженні і сіла до неї.
Дженні: Де ти була?
Я: В парку.
Дженні: Я так за тебе переживала.
Я зовсім не чула, що Дженні мені говорить я думала про своє. І мій погляд зупинився на Джонові.
Дженні: Джессі.
Я: А, що?
Дженні: Даже не думай.
Я: Ти про що?
Дженні: Я бачу як ти дивися на Джона.
Я: Ні я не...
Дженні: Забудь, він зустрічається з Джейн.
Я була шокована. Як така добра душею людина, може мати справу з такою, як вона.

Урок був нудним, і я вирішила почитать, що ж там в тій книзі. Джон перевів тільки першу сторінку, мені й цього було досить... Я прочитала і була вражена, здивована і злякана водночас. Я дала почитать Дженні...
Дженні: Джессі, не бери в голову, може тут не правда. Ти ж нічого дивного не замічала?
Я: Та ні.
Дженні: Все заспокойся. І до того ж, хто зараз вірить книжкам?

Те, що там було написано мене дійсно насторожило. " Мама Джессі померла захищаючи її..." та ні дурниця якась, від чого захищала? І чому мені нічого не сказала? А стоп, мене ж було всього 6 років. Якби й була правда, вона б однаково нічого не сказала. Не захотіла б говорити.

Нарешті закінчилися уроки. Ми з Дженні пішли додому.
Дженні: Сьогодні гулять будеш?
Я: Не знаю, я обіцяла допомогти Зої, та й погано мені.
Дженні: Ну якщо все ж будеш, гукнеш мене.
Я: Добре.

Я прийшла додому, переоділася, повчила уроки, прибрала в будинку і допомогла Зої збирати яблука.
Зоя: Ти якась сьогодні сумна. Щось сталося?
Я: Сьогодні вчителька запитала: "Чи приїхали зі мною батьки?", Я сказала ні, а Джейн "То її мати покинула".
Зоя: О, Джессі, не звертай на неї уваги, вона всім не подобається...
Я: Та я замітила, що вона тільки Джона слухається.
Зоя: Може Дженні тобі казала він же...