Принцеса для вампіра

2.Веніар

Сонце... Ненавиджу сонце. Воно палюче і яскраве. Від нього пече шкіра і сліпить очі. В сонячні гарячі дні приходиться вбирати одяг з просторим капюшоном, щоб, не дай Боже, на очі не потрапили палючі промені.

Мене звати Веніар і мені уже пору сотень років, збився я після двісті з копійками. Як ви уже зрозуміли, я - вампір. Народився я уже давним-давно у маленькому селищі, не далеко від колишньої столиці Інгвара. Тепер цього місця уже не існує і сумніваюся, що я його зможу знайти навіть з моєю пам'яттю. Вампіром я став, коли мені було сімнадцять, чи вісімнадцять... Ну, менше з тим. Ми тоді з хлопцями вирішили пробратися до, якби закинутого, будинку. Проблема в тому, що будинок був жилий і зовсім не закинутий. У нього просто така атмосфера була. Ну а у тому будинку жив старий, як пень, вампір. Він убив усіх моїх друзів, а мене чомусь залишив у живих, правда перетворив на вампіра.

Спершу було складно привикнути до нового положення, але дуже швидко я звикнувся і мені навіть почало це подобатися. Швидкість, слух, ікла в роті та прикольний червоний колір очей. До крові я привик, але людську усе ж таки пити не став, а почав ловити тварин в лісі. З часом появився навіть якийсь азарт до полювання.

Проблеми почались тоді, коли мисливці почали усвідомлювати що тварин у лісі стало меншати, а тваринні трупи з викачаною кров'ю впевненості не додавали. Тож почались чутки, а потім почали підозрювати кожного стрічного в вампіризмі. Не минуло і півроку, як мене вислідили й прийшли по мою голову. Я уже думав, що я труп, коли, як ні звідки, появився дивний чоловік і перебив усіх мисливців.

Тоді він представився як Алістер і сказав, що він вампір, а обернув його той самий, що й мене. Дивний дядько почав мене навчати різним премудростям вампірського життя. А потім в один день сказав, що я готовий жити самостійно, а якщо що, то його можна знайти  в столиці. А не так давно мені прийшов лист з запрошенням від Алістера. Старому вампіру стало скучно і він просить мене приїхати поговорити про старе. Відмовляти своєму вчителю я не став, а того сівши на перший поїзд, я рушив до столиці.

Жив старий на окраїнах міста, в великому, але надто темному будинку. Хоча його зрозумієш. Ми вампіри терпіти не можемо світла. Ні воно нас не убиває, просто дивитися на нього неприємно.

За той час поки я чекав, коли мені уже відкриють, я встиг розглянути акуратний садочок за домом, фасад дому, подивитися на небо, а потім мій погляд звернувся до сусіднього будинку. В порівнянні з будинком дядька, цей будинок був надто світлим. Здавалося, що якщо у всьому світі погасне світло він і далі буде палати.

Мої подальші роздуми перервав вчитель, що спершу по-доброму мене обійняв, а тоді за руку поволочив до хати, починаючи розповідати про усе на світі. А я ніяк не міг викинути з голови той будинок.

Дядько якраз показував мені дім, коли я, подивившись у вікно, побачив у сусідньому вікні милу дівчину зі смішними рижими кучерями й легкими веснянками на носі. Та теж дивилася на мене і від цього погляду щось в грудях тьохнуло і затремтіло. Нічого не говорячи я метнувся подальше від вікна, переводячи подих.

"Що ж веселі будуть канікули", - подумав я. - "Але що ж це за відчуття все ж таки було?"

...