Просто почуй биття мого серця

Усміхайся

Ми йшли вузькою вуличкою з високими будинками, а запах кави та випічки з сусідніх кафешок балував нас, заставляючи забути про все.
Чан Хі підійшла до залізних воріт і, відкривши, впустила мене до великого двору, найбільшого будинку вулиці. Вона швидко забігла всередину знімаючи свої кеди та кидаючи їх під невеликий диванчик в прохожій.

-Почувайся як вдома!-крикнула Чан Хі та забігла у вітальню, так як хотіла знайти фільм для перегляду, а я зайшов слідом за нею.
-Де твої батьки?-запитав я, сівши на зручний сірий диван та спостерігаючи за тим, як Чан Хі риється в дисках біля телевізора.
-Вони поїхали в Францію по роботі, мали б повернутися через пару днів.
-То ми зараз тільки одні,-я спробував пограти бровами, але це виглядало надто смішно.
-Хватить жартувати,-вона усміхнулася і нарешті витягнула з коробки диск з серіалом «Друзі»,-хочеш чаю?
-З радістю,- я усміхнувся показуючи всі свої 32 та знову побіг за дівчиною в кухню.

Ми сіли за круглий стіл один навпроти одного і нас розділяла тільки ваза з ромашками. Чан Хі налила запашного чорного чаю і ми затихли.

-І часто ти так залишаєшся сама?
-Досить...-вона відставила чашку,-майже кожного тиждня.
-Напевне тобі тоді дуже самотньо...
-Ну зараз мені не самотньо, я навіть рада що батьків немає вдома,-вона усміхнулася і дещо почерноніла, що зробило мене щасливим.
-Тобі приємно проводити зі мною час?-я задав питання яке давно мене мучило.
-Навіть більше ніж з Хьон Су,-вона посміхнулася і почала мнути футболку від цієї напруги.

Пройшло уже десь 3 години, а ми все ще лежали на дивані дивлячись фільми та серіали. Хоча ми знищили пару кілограмів імбирного печива з попкорном і ще більше чаю, залишалися голодними. Чан Хі штовхнула мене ногою в плече, щоб привернути увагу, але від цього стало тільки лоскітно.

-Ну що таке?-розлючено промовив я відкидаючи її ногу.
-Я голодна, йдемо десь поїмо,- Чан Хі піднялася з дивану і оділа на футболку худі, яке валялося на тумбочці.
-Ти знаєш кафе яке працює так пізно?
-Біля нас є магазин 24/7, йдемо поїмо рамьона.

Ми вибігли з будинку і рушили по вулиці, яку освічувало багато ліхтарів. Магазин був в 5 хвилинах ходьби від дому Чан Хі, тому ми йшли повільно, спостерігаючи за тим, як появляються зірки на небі. Хоча було досить пізно, ми бачили людей в костюмах, які поверталися додому після важкого робочого дня.

Ми забігли в перший продуктовий, який зустрівся нам на шляху і всілися навпроти великих вікон, які вели на ту саму вузеньку вуличку, чекаючи поки запариться наша локшина. На годиннику була 11 ночі, тому магазин пустував. Продавець, який тільки прийшов на нічну зміну нарешті зручно всівся в кріслі озброївшись телефоном, і було чути тільки бабусю, яка в молочному відділі вибирала собі кефір.

- Ти уже розказав мамі про те, що хочеш стати трейні? - сказала Чан Хі поглядаючи чи ще тверда локшина.
- Ще ні, поки що це не заважає моїм заняттям в школі, тому можна промовчати.
- Дійсно, але тобі потрібно поспішити, якщо хочеш досягнути своєї цілі,- вона розламала палички на дві частини і взялася їсти.

     Телефон задзвонив. Невідомий. Напевне це з агенства.

-Доброго вечора, ви Кім ТеХьон?
-Так,- Чан Хі наблизилася до мого вуха щоб чути розмову.
-Ви пройшли прослуховування, вітаю, перше тренування в понеділок о 17:00. Допобачення.
-Зачекайте!- я побачив як дівчина шепче «не питай про мене», але вирішив спробувати,-хотів запитати, чи пройшла Чхве Чан Хі?
-Чхве Чах Хі?-ми почули клацання клавіатури,-ні, вона не підійшла нашому агенству. Допобачення.

Ми почули гудки. Ця дівчина розмовляла так монотонно і байдуже, що ця новина ще більше здивувала.

-Вітаю тебе!- викрикнула дівчина піднявши руки вгору, а потім обняла мене.
-А як же ти,- я перевів на неї погляд, але не побачив смутку в очах.
-Я знала що так станеться, тільки погано що тепер бачитися менше будемо, ітак в кафе тільки по четвергах ходили.
Будемо бачитися рідше? Думаю момент настав.
-Чан Хі, ...
-Фо тафе, -промимрила вона з набитим ротом.
-Хотів запитати, ти коли небуть з кимось зустрічалася?
-Та ні, з такою сірою мишкою ніхто не захоче мати серйозні стосунки...-сказала та прожувавши після чого засмутилася,-ну чому усім хлопцям подобаються тільки кокетливі довногі кралі з параметрами 90-60-90, от як  Кім Со Ха з нашого класу, в тебе напевне теж така дівчина була.
-Я теж ніколи не мав дівчину...
-Серйозно?! Я думала ти мав якусь баришню з твоєю то зовнішністю,-сказала та усміхнувшись на всі 32 та потягнулася, щоб зіпсувати мою шевелюру.
-А чому б нам не почати зустрічатися?- Чан Хі застигла, вона все ще тримала свою руку на моїй голові.
-З чого б це?-вона посміхнулася,-я ж тобі напевне навіть не подобаюся.
-Ти мені подобаєшся, давай зустрічатися,-я доторкнувся до її руки, яка все ще була на моїй голові і помітив як вона почервоніла.
-Д...давай,- Чан Хі опустила голову,-якось це все занадто швидко,-дівчина затулила лице руками щоб я не бачив її обличчя кольору помідора.
Ми почули звук фотоапарата, що заставило нас повернутися до реальності.
Це був продавець, який помітив чим ми займаємося. Чан Хі тоді просто вибухнула, вона побігла до продавця з криками «хто тобі дозволив фотографувати» та до біса червоним лицем, а я просто з усмішкою спостерігав за Чан Хі, яка секунду назад стала моєю дівчиною.