Червона Павутина

Частина 5: Маленький рай

- Бажаєте чаю чи кави?
- Ні дякую. Ленс ти чогось хочеш?
- М? А, ні дякую.
- Добре. Ми прибудемо до аеропорту через 15 хвилин.
- Дякую.
Ленс замріяно дивився в ілюмінатор на безкрайній океан внизу. Це приходила стюардеса. Цей літак виділили спеціально для них. Всю команду Ленса забрали в аеропорті їхнього міста. Поряд з Ленсом сидів Рей, і він відкрито залицявся до стюардеси. Арена на якій проходитимуть бої знаходиться в самому серці Австралії. Це один з найкращих ‘’Колізеїв’’ світу і один з найновіших. Рей просто згорав від нетерпіння, щоб побачити його.
- Як гадаєш, ця стюардеса мене запам’ятає? – з цікавістю запитав Рей.
- Після того як ти 4 рази спитав в неї де туалет, 3 рази попросив принести тобі кави, та напевно раз 6 покликав до себе, щоб запитати скільки нам ще залишилось летіти, навіть не враховуючи всіх твоїх запитань на рахунок того чим вона зайнята цього вечора? Мені здається наступного разу, коли вона дізнається, що знаходиться з тобою в одному літаку, вона стрибне з парашутом, – з повністю серйозним обличчям відповів Ленс.
- Ти просто нічого не розумієш в залицяннях.
- Схоже ти теж.
- Ну гаразд. І все таки цікаво, який він один з найдорожчих готелів і найкраща арена.
- Знаєш, якою б гарною і дорогою не була та арена, вона нічим не відрізняється від інших. Там вбивають людей.
- Так, але я б краще помер на ній ніж на тій, що в нашому місті.
- А я б краще взагалі не помирав, якщо на те пішло.
  Тим часом літак почав знижатися і з-за хмар показався величезний мегаполіс. Рей ледве стримувався, щоб не закричати від захвату. В центрі міста височіла просто грандіозна арена. Це була найбільша арена, яку Ленс бачив в своєму житті.
  На виході з літака на них чекав автомобіль та декілька офіційно одягнених людей.
- Здається, це пан Хорн та його команда,я правильно зрозумів? – запитав  один з чоловіків.
- Так! – викрикнув Рей, не давши слова Ленсу.
- Прошу, сідайте в автомобіль, ми відвеземо вас у ваш готель.
  Ленс, Рей та Дарв сіли в автомобіль і водій рушив. Вони кружляли вулицями, на диво, уникаючи усіх заторів. Але з кожною секундою Ленс розумів, що вони все більше й більше віддаляються від тієї арени.
- Вибачте, а куди ми направляємося? – запитав Ленс у водія. - Арена ж в іншому боці.
- Ця арена належить місту. А ми прямуємо до спеціальної арени, яка належить організатору даного дійства - пану Кумо.
- О, той самий Кумо? – в розмову вмішався Дарв.
- А він що, якась знаменитість? – здивувався Рей.
- Звісно. Він колись був одним з найкращих бійців арени. Він виступав під прізвиськом ‘’Павук’’. Це через його прізвище. За національністю він японець, і його прізвище з японської перекладається, як павук. У нього також була незвична зброя – Дзянь-гоу. Вони виділяли отруту, яка діяла так само, як отрута павуків: роз’їдала усі органи. Ну, у випадку Кумо вони просто по одному відмовляли, але він за час своєї кар’єри встиг прославитись як ‘’Павук’’.
- За час кар’єри? – запитав Рей.
- Так, він буквально 2 роки тому закінчив кар’єру, і започаткував свій особистий бізнес. Він став доволі успішним. Зараз займається інвестуванням різноманітних досліджень, які пов’язані  з ареною, – продовжував розповідь Дарв.
- Усе правда. Нещодавно пан Кумо вирішив одружитися на одній прекрасній пані, і з нагоди весілля було прийняте рішення організувати цей грандіозний турнір. Пан Кумо сказав, що він присвячує його усім своїм фанатам, і просто фанатам цього виду спорту.
  «Спорту… Вони вважають вбивство людей спортом»,- подумав Ленс і з кожною секундою  все більше жалкував, що погодився брати участь у цьому турнірі.
  Нарешті вони прибули до готелю. По крайній мірі вони так думали. Перед ними височіла величезна будівля, але, як виявилося, це був офіс в якому працювали працівники пана Кумо. Для того, щоб потрапити в готель потрібно було пройти трішки далі. Один з чоловіків сказав слідувати за ним, і він приведе їх прямо до їхнього номеру. Прямуючи за своїм провідником вони підійшли до густих хащів, в яких старанно і обережно була просічена спеціальна доріжка для відвідувачів. Вона була достатньо широка, щоб тут йшли Ленс, Рей та Дарв плечем до плеча. Стежка була вимощена бруківкою і виглядала доглянутою, здавалось, що тут прибирають чи не щодня. Сам шлях, вирізаний у формі арки, нагадував тунель, через який де не де просвічувало сонячне проміння. Йдучи по ньому відчувалися найрізноманітніші аромати, які інколи настільки не хотіли відпускати розум, що виникало бажання залишитися у цьому рукотворному, але прекрасному світі. В кінці тунелю яскраво світило сонце, і майже не було видно куди він веде. Погода того дня була не дуже жаркою, але сонце світило настільки яскраво, що Ленсу по дорозі сюди часто кидались в очі жінки з парасольками  для захисту від сонця. Наблизившись до кінця тунелю, сонце настільки сильно засвітило очі, що усі троє Ленс, Дарв та Рей закрили очі рукою, але, коли вони відкрили їх перед ними відкрилася дивна картина. Це була величезна низовина, повністю  захищена гірським хребтом з боків. Кругом було настільки багато рослинності, що стежки, які ведуть до різноманітних будівель, майже не проглядалися. Самі будинки були високими, і піднімалися високо над деревами. Це все було схоже, ніби мегаполіс, який стояв тут раніше, покинули усі, але потім повернулися, коли природа вже почала тут хазяйнувати. Проте усі ці будівлі були просто зірочками в порівнянні з величезною ареною. Вона височіла в центрі низовини і була в 2, якщо не в 3 рази більша за ту, яку вони бачили в місті. ЇЇ величезні та міцні стіни тримали величезний скляний дах, який відбивав сонячні промені, і відправляв їх прямо на гірські вершини. Через таку гру світла, здавалося ніби гори світяться. Від ‘’Колізею’’ вели 6 головних вулиць. Вони були дуже широкими і вели в різні боки від арени. Головін вулиці так само, як і маленькі стежки були вимощені бруківкою приємного рожевого відтінку. Кожна стежка вночі освітлювалася величезною кількість ліхтарів. Усі вони були пофарбовані в чорний колір, але світилися лагідним жовтим світлом.
Ленс, Рей та Дарв йшли за чоловікам по одній з головних вулиць, і ледве стримували своє захоплення. Це був рай схований від людських очей. На вулицях не було великих натовпів. Тут ходили тільки працівники арени  та навколишніх офісів, але і їх кількість була достатньо великою. Нарешті вони прийшли до дивної будівлі, яка і слугувала готелем для учасників турніру. Вона представляла з себе комплекс будинків, з’єднаних між собою стежками, кожна з яких вела до невеличкої площі в самому центрі. Там розміщувався невеличкий фонтан з питною водою, на землі впродовж усіх доріжок стояли невеличкі лампи, які вмикалися вночі, щоб гості бачили стежки. Доріжки були висипані дрібними камінцями, які приємно хрустіли під ногами. Фонтан також вночі освітлювався прожекторами, які разом з ним створювали прекрасне видовище поєднаного світла та потоків води. Це те видовище, яким можна було  милуватися вічно. Ленса та його команду привели до їх номеру, та побажали гарного відпочинку.
- Хлопці це місце… Це щось неймовірне! – Рей нарешті отримав можливість висловити свої враження.
- Згоден. Схоже спочатку я поспішив з висновками. Тут справді все влаштовано якнайкраще, – визнав Ленс.
- Я ж казав…  - почав задоволений собою Рей.
- Хлопці. Я також в захваті від цього місця, але не забувайте навіщо ми сюди прибули. – обірвав вихваляння Рея Дарв.
- І то правда. Той чоловік казав, що ми маємо час до вечора, щоб облаштуватися, і по можливості і бажанню подивитися околиці, – сказав Рей.
- Так, але давайте спершу розберемо багаж.
  Після декількох годин розфасовування речей по полицям хлопці нарешті могли прилягти та відпочити. Часу на екскурсію майже не залишилося. Ну що ж,настав час дізнатися, хто такий цей славнозвісний  ‘’Павук’’.