Життя наповнене Б О Л Ю.

Останній дзвоник. Крок у нове життя😢

Наближався останній дзвоник. Я вже закінчувала школу.
Ось і пролетіли 9 років шкільного життя. Вони були незабутніми для мене. Це були найгірші роки мого життя. Не віриться, що все так швидко пройшло. Але на відміну від усіх я така рада, ви просто не уявляєте яка я рада.. Кожна перерва це був жах, постійні ці насмішки, обзивання, а все це через неї, і тільки вона винна. Кожна моя сльозинка була через неї. Але я сильна і змогла сама про себе попіклуватися. Про це мої друзі не знали і взагалі родина не знала. Кожну біль я тримала в собі.

“Моє день народження, 14 років.
- Ніко, хади сюди!)
- Е, куди ви мене тягнете?? - з криком відповідала я. Дві дівчини взяли мене під руки і вели за школу, тут я розуміла, що щось буде погане. - Ви куди тягнете меня, пустіть!! - я вже майже плакала.
- Не переживай все буде добре, хахах.
І тут я бачу її, ту саму Беллу, яка кожного разу портила мені моє життя. Вона стояла з тортом біля мене.
- Ох, Нікулічка, моя люба, я чула в тебе сьогодні день народження.
- І що ти хочеш з мене! Та відчепись ти від мене. Не порть мені життя. Я і так багато за тебе страждаю!!!!
- О, браво, браво.. Яка ж ти молодчинка, цікаво скільки ти це тримала в собі. Нарешті сказала. Ти що думаєш, що така розумна!?? Ти винна сама! На коліна!!
Дівчата кинули мене на землю.
- На тобі!!!
І тут я тільки відчуваю як весь торт впав мені на голову. Я тримаюсь як можу. Сльози починають падати. Знову ця біль. Вона роз'їдала мені всю душу.
- З днем народженням!! Вітаю. А чекай...
Вона мені вилила на голуву щось, це був дуже поганий запах. Запах спорченої риби і ще чогось.
- О, так ще краще!)
Вони пішли геть, а я не могла отямитися, що тільки що зі мною сталося."
А дальше краще не розказувати, це були тільки квіточки.
Белла - моя однокласниця. Вона, я навіть повірити не можу, колись була моєю кращою подругою. Собі не вірю, що могла з нею дружити. Белла була з багатої родини, і коли я була малою, для мене, як я думала, була честь, що я дружу з нею. Та коли ми перейшли в 3 клас, з кожного дня вона ставала все дальше і дальше і не говорила зі мною як раніше, а все це через дурну іграшку, яку мені подарував покійний дідусь. Вона була дуже зарозумілою, і все що вона хотіла, мало так бути.
- Віддай мені іграшку, вже!! - кричала вона.
- Ні це моя найкраща іграшка, мені подарував її дідусь, я не можу віддати тобі.
Я майже завжди віддавала їй все, але це було скарбом для мене.
Так ми посварилося. Але зараз не про це. В 4 класі, до нас перейшов новий учень, який дуже сподобався Беллі.
- Щоб ти навіть не думала підходити до нього, він мій майбутній чоловік!
- Добре, я не буду.
Але як на зло він за мною ходив. І не хотів гратися з Белою.
- Ти мені не подобаєшся! Я люблю Ніку!
- Яка Ніка! Мене всі люблять, ти мене теж маєш любити. Я так хочу! - вона так злісно дивилася на мене, наче голову мені відірве.
А вже на перерві, коли я ішла до туалету, вона закрила мене там, і я довечора просиділа там і проплакала, доки мене не відкрила прибиральниця. З цього все почалось. Вся ця біль, і знущанна. Але мене майже завжди захищав Макс. Цей Макс, той самий хлопчкик який перевівся в школу, і якого любила Белла. На сьогоднішній день він мій найкращий друг, такий кумедний.

Урочиста частина. Ми всі стояли на лінійці з лєнточками на плечах "Випускник 9-го класу" Нам вручали атестати. Коли закінчилася урочиста частина, то я не втрималася і дуже сильно плакала, просто розуміла, що вже закінчиться ця біль, ця дурна біль. Я 7 років чекала, це був найкращий мій день. Я просто уявити не могла, що з такою радістю буду плакати, та емоції дали своє. Я всі роки мріяла про цей день.