Я жила у невеличкому містечку Стортмолд. Невеличка за зростом та прямим волосям. Років 16. А очі у мене були ніжно - зелені. "Коли ти посміхалася, у тебе в очах журба", - так мені говорили друзі, яким я завжди відповідала:" Та що ви кажете, я завжди весела, ха ха ха". Мені набрилало повторювати це по сто раз. І зовсім, що вони можуть знаюти, що я відчуваю.

Я не любила часто гуляти, чи ходити по клубах. Хіба так у вихідні за компанію з друзями. Ще я дуже любила читати книги. І дуже вірила в них. Хотіла, щоб із-зі мною такі ставалися дива як у книгах. У школі вчилася середньо. Мала дуже хорошу родину. Мама Елісон, тато Джордж, бабуся Стефані і сестра Юля.
На вулицв було холодно. Я стояла біля вікна, і дивилася, як падає дощ. Він видавався таким сумним. Всі перехожі з парасолями тікали від дощу по домам. Ніхто навіть не задумується, що відчуває дощ. Він не може бути вічним. Цей дощ ,напевно, як я. Всі від нього тікають і не знають, що він означає. Деякі люди насолоджуються дощем, а інші - промокають. Тоді я вибігла на вулицю, простягнула руку, і відчула холодний дотик дощу та його свіжий запах. Я пішла в дощ. Це так класно. Я кружляла по дощу і мені здавалося, наче я от от щось згадає. Я дуже любила дощ. Особливо, коли він падав на мене. "Сенс життя не в тому, щоб чекати коли закінчиться гроза, а в тому , щоб вчитися танцювати під дощем."
ВИ ЧИТАЄТЕ
Життя наповнене Б О Л Ю.
Ficción históricaВ кожної людини є свої секрети та історії, які вони хочуть, щоб ніхто не дізнався. Думаю, не існує такої людини, що немає чогось свого особистого. Вона була теж такою. Дивною, не такою як усі. По своєму особлива. Вона завжди боялася показувати свої...
