Лють Тигрокігтя

Розділ 1

— Вбити його!
— Осліпити його!
— Хай йде геть з нашого лісу!
 Рана на животі Тигрокігтя болісно нагадувала про себе та обливалася кров'ю. Кіт відчував, як гарячі краплини крові збираються в липкі калюжі під ослаблими лапами. Повні ненависті та люті голоса одноклановців доносились десь здалеку, ніби сам Тигрокіготь був під водою, в обіймах вколисуючого холоду.
 «Ти програв, — пролунав хрипкий голос в голові — Тебе побила якась кицюня та мишоголові Громові коти!»
 Губа Тигрокігтя піднялася, показуючи злісно оскалені ікла. Він не збирався виправдовуватися перед невидимим співрозмовником.
 «Так, я програв в цій битві, — подумки зізнався кіт. — Але це не кінець. Я не здамся поки в мені тече кров.»
 — Тигрокігтю, — пролунав голос Синьозірки. — Тобі є, що сказати на свій захист?
Вояк окинув провідницю гордовитим поглядом й відчув гріючий душу спокій. Доглянута синьо-сіра шубка провідниці була забруднена кров'ю та пилом, а очі, колись ясні та уважні, затьмарились і показували лише втому та безсилля. Перед Тигрокігтем стояла стара кішка, його ж зусиллями вибита з колії. Вояк зрозумів, що поклав кінець провідництву Синьозірки, і заради цього йому не було потрібно забирати в тої останнє життя. Ці думки підбадьорили порядком виснаженого кота, і він відчув приплив сил до своїх лап.
 — Мені? Виправдовуватися перед тобою, жалкою подобою на воячку? — прошипів Тигрокіготь. — Яка ж ти провідниця? Ти допомагаєш іншим Кланам! Нав'язуєш своєму  руйнуючу нашу силу милосердність до ворогів. Ти поблажливо віднеслася до Вогнесерда з Сіросмугом, коли вони потайки годували Річковий Клан в голодні та складні для нас часи! Ти дозволила їм повернути Вітряний Клан, який не зміг відвоювати і маленького шматочка своїх земель! При мені такого не було б. Я зміг би відродити силу славного Тигриного Клану в рядах цих вояків, які стали поводитися, ніби кицюні!
 — А скільки котів загуло б через твої амбіції? — сказала Синьозірка ще більш безбарвним та віддаленим голосом. Потім вона стрепенулася, ніби щось відганяючи, і підняла голову.   — Якщо тобі більше нічого сказати, тоді я оголошую тебе вигнаним з Громового Клану. Ти зараз же покинеш ці землі, а після завтрашнього сходу сонця будь який вояк, що побачить тебе на наших землях, буде мати право тебе вбити.
 — Вбити мене? — насмішкуватим ехом відізвався вигнанець. — Був би радий зустріти сміливця, який на це осмілиться!
 — Вогнесерд переміг тебе! — войовничо крикнув Сіросмуг.
 — Вогнесерд... — похмуро повторив ненависне ім'я Тигрокіготь, після чого повільно повернув голову в бік свого суперника.
 «Вояцьке ім'я не робить тебе справжнім лісовим котом, мерзотна хатня кицюню. І жоден кіт з Клану не зможе з цим сперечатися, щоб хто не казав.»
 — З тобою в мене особлива розмова, - глухо прогарчав вигнанець. — Якщо ти, смердючий шмат шерсті, ще раз осмілишся встати в мене на шляху, ми не чекаючи розберемося, хто сильніший.
 Вогнесерд різко підскочив та войовничо змахнув хвостом, демонстротуючи свою безстрашність. Виглядала його шерсть трохи скуйовдженою, особливо помітним було око: повіка роспухла після сильного удару Тигрокігтя. Але лють давала рудому сміливцю сил.
 — В будь який час! — гаркнув Вогнесерд
 — Ні! — перервала їх Синьозірка — Годі з нас бійок. Тигрокігтю, залиш мій табір. Щоб я тебе більше ніколи не бачила.
 Смугастий вояк змусив себе підвестися, борючись з тремтінням в ослаблих лапах та при цьому намагаючись виглядати гідно. Краї рани, що вже трохи злиплися розійшлися, шерсть миттєво просочилася свіжою кров'ю. З боку колишніх одноклановців чулися співчутливі зітхання, але Тигрокіготь не звертав на них уваги.
 «Цей біль і ця поразка - ніщо!»
 — Не сподівайтесь, що я зникну, — продовжував Тигрокіготь, дивлячись в очі приголомшених котів. — Я ще зможу стати провідником і попіклуюся про свій Клан. — В натовпі знайшовся його вірний союзник, підтримуючий амбіції смугастого вояка. Саме він завжди казав Тигрокігтю, що він має бути на місці провідника. — Темносмуже?
Колишній напарник не зробив і кроку вбік вигнанця.
 — Я довіряв тобі, Тигрокігтю! — прошипів Темносмуг — Важав тебе найкращим вояком в усьому лісі. І аж ніяк не очікував, що ти зв'яжешся із цим тираном! — Тут Тигрокіготь подумав, що мова співрозмовника йде про Хвостолома. — Ти нічого мені не сказав про це! Чому я повинен виконувати те, про що знаю не повністю? Ти справді думаєш, що після цього я піду з тобою? — з цими словами Темносмуг опустив голову, тікаючи від сповненого ненавистю погляду смугастого вигнанця.
 «Зрадник! Як ти смієш мені не підкорятися на очах цілого Клану? Ви усі ще заплатите!»
Чималим зусиллям Тигрокіготь зберіг спокій. — Хвостолом був потрібен мені лише для того, щоб домовитися з волоцюгами. Якщо ти підпустив це надто близько до серця, то я нічим не можу допомогти! — фиркнув він. Тигрокіготь перевів погляд на іншого кота, який зараз уважно слухав кожне його слово, завжди поважав його плани та обіцяв підтримувати, коли той нарешті зробить їхній Клан кращим. — Довгохвосте?
 — Піти з тобою у вигнання? — кіт здавався наляканим — Я не можу! Я цілком ввіданий Громовому Клану!
 «Ти просто боягуз!»
 Проганяючи нахлинувше розчарування, Тигрокіготь продовжував дивитися в натовп колишніх товаришів, шукаючи хочаб натяк на розуміння та здатність тверезо думати. Кіт вважав, що в рядах цих слабких та безвольних котів навряд чи знайшлось би місце для справжнього вояка.
 — А як щодо тебе, Порохошубе? — повернувся до бурого кота вигнанець. — під моїм наглядом в тебе буде більше привілегій, ніж з цими подобами на лісових котів.
 Молодий вояк рішуче випрямився та впевнено пройшов через натовп Громових котів, нарешті ставши перед Тигрокігтем.
 — Я дуже поважав тебе, — визнав Порохошуб. — Навіть більше — я хотів бути схожим на тебе. Але ти вбив Рудохвоста! Він був моїм виховником, котрий дав мені більше, ніж будь хто інший! — шубка кота стала дибки від гніву, а очі були широко розплющені. — Ти вбив його і зрадив свій Клан. Я радше помру, аніж піду з тобою!
 Остання надія зникла, залишаючи місце безсильному гніву. Рудохвіст заслугував смерті! Так само, як і Синьозірка, цей мишомізкий дурень завжди мріяв про мир. Лише через щасливу випадковость Дубосерд його не розмазав на початку бою, а помер під обвалом каміння.
  — Тигрокігтю! — спогади про задушливий пил з під каменепада та розірване горло Рудохвоста перервали голос Синьозірки — Годі. забирайся з наших земель!
Тигрокіготь підняв голову та зустрів на подив  прискіпливий погляд провыдниці.
 — Вже йду. Але я повернуся, даю слово. Та помщуся кожному з вас! — з цими словами кіт розвернувся й пішов до виходу стиснувши зуби від сильного болю в пораненнях.
 «Вони не побачать, як сильно мене поранили...»
 Тоді Тигрокіготь зупинився біля Вогнесерда та кинув на нього лютий погляд.
 — А, щодо тебе, - прогарчав вигнанець — Нагостри вуха та очі ширше розплющ. Тримай свій ніс за вітром і частіше дивися в різні боки. Одного дня я знайду тебе, і, коли цей день настане я зроблю з тебе вороняче їдло!