Лють Тигрокігтя

Розділ 9

— Прокидайся, Тигрокігтю!
Тигрокіготь потягнувся і відкрив очі, здивувавшись, що замість звичного сірого стовбура над головою перепліталися гілки ожини. І тут він згадав: тепер він живе у таборі Тіньового клану, а не ховається серед лісів, наче якийсь волоцюга. Кіт задоволено пирхнув. Вони жили в таборі вже чверть повні, водили котів клану на тренування, допомагали полювати, ходили в патрулювання, переконуючи Носошморга, що зовсім скоро Зореклан обере нового провідника.
— Тигрокігтю, ти маєш це побачити!
Кіт поглянув на Кігтеморда, сів і пробурчав:
— Що? Сьогодні не моя черга іти в ранковий патруль.
— Знаю, я тільки повернувся з патрулювання. Але щось жахливе коїться по той бік Громошляху! Ліс горить!
Тигрокіготь скочив на лапи та пройшов повз Кігтеморда до виходу. Худорлявий бурий кіт кинув йому навздогін:
— Здається, вогонь зовсім недалеко від табору Громового клану!
Тигрокіготь проліз повз колючі чагарники та помчав через сосновий ліс, не помічаючи гілок ожини, що чіплялися за хутро.
Нічошепіт стояв край Громошляху і намагався розгледіти, що ж відбувається на іншому боці, серед дерев. Жахливий рев та тріск лунали з території Громового клану, в повітрі клубочився їдкий світло-сірий дим. Яскраво-руді відблиски полум´я танцювали серед гілок, а крізь далеке гуркотіння час від часу було чути стогін падаючих на землю дерев. На краю Громошляху Тигрокіготь припав до землі і озирнувся, видивляючись потвор.
— Ти зібрався туди іти? — крізь шум почувся крик Нічошепіта.— Хочеш, я піду з тобою? Там можуть бути коти, які потребують допомоги.
Тигрокіготь похитав головою:
— Це не рятувальна місія, — пробурчав він, — я просто іду подивитися, що там відбувається. Лишайся тут, я просто хочу піти один.
Коли смугастий вояк ступив на Громошлях, Нічошепіт напружив лапи, неначе хотів побіжати за ним. Тигрокіготь озирнувся.
— Я ж сказав, залишайся тут! — він перейшов залишок шляху з твердого чорного каменю і сховався в високій прохолодній траві.
Запах Громового клану миттєво огорнув його, пробиваючись крізь запах попелу. Кіт глибоко вдихнув і закашлявся: їдкий дим цапанув його горло. Тигрокіготь опустив голову та попрямував через зарості трави до дерев. Опале листя під лапами , було йому знайоме і дуже скоро він знайшов ледь помітну стежку, що вела в глиб лісу, до яру. Тріск полум´я став голосніший і Тигрокіготь відчув, наближаючись до табору, що його хутро стало гарячим від близького вогню. Наскільки він розумів, дерева між яром і будинками Двоногих горіли і глухе ревіння пожежі говорило, що вогонь ішов прямо до табору Громового клану. Ні!
— Вони вигнали тебе! Змусили жити, наче волоцюгу і віддали перевагу домашньому котику! — пробурчав голос Кленотіні йому на вухо.
Тигрокіготь скривив губи. «Не плутай це з турботою про моїх колишніх одноклановців. Я хочу знищити їх сам, а не дивитися, як вони горять, наче спіймані в пастку кролики». Йому раптом стало цікаво: чи почуває Кленотінь жах,  що скрутив йому живіт. Ніхто не заслуговує страшної смерті від вогню, вірно?
Тигрокіготь здригнувся, коли крики Двоногих почулися зовсім близько від нього і закутані в товсті темні шкури, величезні постаті промчали біля нього, ламаючи підлісок. Двоголосий вий лунав з Громошляху і повз кота, шурхочучи папороттю, протягли щось довге і тяжке. Тигрокіготь побіжав звідти, петляючи між дубами і березами, поки не опинився біля яру, що стільки повень слугував йому домом. Клуби диму піднімалися над яром і язики полум´я вже лизали гілки ожини на дальній стороні. Крики і вереск наляканих кішок лунали через сичання вогню. Тигрокіготь підкрався до краю скелі і поглянув униз.
Крізь дим тьмяно відсвічувало хутро Морозошубки, що допомагала Синьозірці дістатися до виходу з табору. Провідниця спотикалася на бігу, наздоганяючи своїх одноклановців, які рятувалися втечею.
— Біжіть до річки! — прокричав хтось знизу. Тигрокіготь відчув, як напружилися його м´язи. Звичайно ж, за усім тут наглядає Вогнесерд! Невже ця дурна провідниця зробила його воєводою?
— Наглядайте один за одним! — командував Вогнесерд — Дивіться за своїми сусідами по палатках!
«Там би мав бути я! — злісно подумав Тигрокіготь — це я мав би рятувати одноклановців, а не якийсь домашній котик!»
Тепер Вогнесерд передавав кошенят Верболози Довгохвосту і Мишошубці, наказуючи їм не відходити від королеви, що вже тягла третє кошеня. Тигрокіготь напружено шукав в натовпі блідо-золотаву кішку і полегшено зітхнув, побачивши, що Злотоквітка біжала до річки верхом яру. Щось блідо-буре стрибало біля її лап — Вохронька забралася нагору.
Вогнесерд добіжав до гребеня і зупинився:
— Стійте! Всі на місці? Нікого не забули?
Хмарко підняв пухнасту білосніжну голівку. Він був схожий на домашню кицюню ще більше ніж зазвичай:
— Я не бачу Плямошкура та Однооку! — пискнув котик.
— Їх немає! — крикнув Дрібновух.
— Напевно, вони залишилися у таборі! — заволала Верболоза. Тигрокіготь знизав плечима. Якщо старійшини не можуть постояти за себе, то це даремна трата дичини.
— Де мій синочок?! — заголосила Золотоквітка і кров похолола в жилах Тигрокігтя. «Ожинко!» — Коли я підіймалася пагорбом, він біжав за мною, я пам´ятаю! — скаржилася королева.
— Я знайду їх, — нявкнув Вогнесерд .— Тут залишатися дуже небезпечно. Білошторм і Темносмуг, я доручаю вам відвести клан до річки!
— Але ти можеш загинути! — закричала Піскошторма.
— Іншого виходу немає, — відповів Вогнесерд.
«Давай, зображуй героя, лізь в вогонь, щоб довести, який ти маленький хоробрий вояк,— Тигрокіготь встромив кігті в суху землю, — А де ж Ожинко?»
— Тоді я піду з тобою! — нявкнула Піскошторма.
— Ні! — заперечив Білошторм — В нас дуже мало вояків. Ти потрібна тут, щоб допомогти кланові дістатися річки!
— Тоді піду я! — Тигрокіготь здивовано кліпнув, побачивши Попелюшку, що шкандибала на вершину пагорба. Блідо-сіра медикицька виглядала стомленою, її очі сльозилися від їдкого диму. — Я ж не воїн — навкнула Попелюшка — Яка від мене користь? Навіть якщо нас атакує ворожий патруль, я все одно не зможу битися.
— Не смій! — прошипів Вогнесерд.
Тоді вперед виступила Жовтоікла.
— Я хоч і стара, але тримаюся на лапах краще, ніж ти,— прохрипіла стара медикицька Попелюшці — Кланові знадобиться твоє мистецтво. Я піду з Вогнесердом, а ти залишишся зі своїм кланом.
Тигрокіготь з нерозумінням подивився на них. Невже життя його сина залежить від стародавньої медикицьки і самовпевненого котика?
Здавалося Попелюшка зібралася щось сказати, але Вогнесерд перебив її:
— У нас немає часу на суперечки! Ходімо, Жовтоікла. Інші хутко до річки!— воєвода повернувся і стрімко побіг назад по стежці, Жовтоікла шкандибала позаду нього.
Тигрокіготь  вдивлявся в щільну завісу диму, відчайдушно видивляючись маленький бурий силует. Язики полум´я жадібно пожирали зарості папороті навколо табору і обвивали тонкі гілки. Дві брудні нечіткі постаті були ледь помітні біля стовбуру берези. Жовтоікла підбігла до найближчого тіла — Тигрокіготь був впевнений, що це Одноока — і потягла його через галявину. Вогнесерд тягнув Плямошкура крізь тунель і дотягнув старого кота до вершини пагорба. Жовтоікла з Одноокою виявилися повільнішими, і коли вони були на півдорозі до вершини, дерева раптом охопив вогонь.
— Допоможіть! Допоможіть!
Тигрокіготь озирнувся і з жахом подивився на крихітне кошеня, що вчепилося в гілку дерева, яке росло на схилі пагорба.
— Ожинко! — крикнув кіт. Кора під його лапками його сина вже тліла і через мить воно загорілося. Тигрокіготь був готовий стрибнути з вершини пагорба, коли замазаний попелом силует забрався на дерево.
— Вогнесерд! Допоможи! — закричав Ожинко і впав з гілки. Затамувавши подих Тигрокіготь слідкував, як Вогнесерд схопив кошеня. Спуститися по стовбуру дерева було уже неможливо. Вогнесерд відповзав по гілці якнайдалі, тримаючи кошеня. Кожна шерстинка не хутрі Тигрокігтя стала дибки, він був готовий стрибнути і врятувати сина, але кіт розумів, що його вага лише завадить, обрушить гілку в вогонь. І Тигрокігтю лишилося сподіватися лише на Вогнесерда.
Язики полум'я досягли гілки, пролунав зловісний тріск. Гілка впала вниз, але рудий кіт, звиваючись у повітрі, в останній момент стрибнув і приземлився на схилі пагорба. Ожинко похитнувся і Тигрокіготь приготувався стрибнути у вогонь, але Вогнесерд схопив кошеня і понісся на гребінь пагорба. Позаду нього впало дерево, полум'я охопило яр, сховавши Жовтоіклу та Однооку.
Тигрокіготь усвідомив, що він дрижить.
— Могутній Зореклан, дякую, що врятув мого сина! — він відступив, ховаючись у заростях папороті, і злісно дивився на Вогнесерда, який дістався до одноклановців, ті вітали його, наче він один врятував цілий ліс.
— Ти врятував мого сина, але це нічого не міняє! — сказав Тигрокіготь — Я все одно вб’ю тебе, коли у мене буде така можливість!