Лють Тигрокігтя

Розділ 4

 Тигрокіготь сидів у кущах ламкої папороті, спостерігаючи за патрулем Тіньового Клану, що наближався. Дочекавшись, поки група котів підійде ближче, він покинув своє укриття. Очолюючи патруль Горобиноягідка різко зупинилась, її брунатно-кремова шерсть на спині стала дибки. Інші патрульні наїжачилися позаду неї, тривожно дивлячись на Тигрокігтя.
 — Я прийшов з миром, — басом сказав Тигрокіготь, повільно махнувши хвостом. — Я знаю про вашу біду і хочу допомогти. Ми з моїми товаришами будемо полювати для вас в обмін на одну дрібничку. Вам усього лише потрібно попросити ваших колишніх одноклановців, щоб вони підтримали злодіяння Зорелома. Вони зрозуміють, що були не праві, і дуже хочуть повернути колишню довіру.
 — І де ж ті, що покаялися? Щось я їх тут не бачу, — недовірливо хмикнула Горобиноягідка дивлячись кудись повз співрозмовника.
 — Вони не знають, що я вирішив поговорити з вами. Гордість заважає їм вибачитися, тому зараз я говорю від їхнього імені. Моїм товаришам щиро шкода! Дозвольте нам ловити для вас здобич і допомагати з пошуком трав Носошморгу. Хоча б доти, доки хвороба не залишить ваш Клан.
Уважно слухаючи Тигрокігтя, Ранньохмарка зробила крок вперед, її блідо-руда шубка переливалася під світанковим промінням.
 — Вони просто хочуть повернутися до табору, чи не так? — м'яко запитала воячка.
 — Звісно ні, — похитав головою Тигрокіготь. — У нас є свій притулок. Ми просто хочемо допогти вам, більше нічого.
 — Я ще можу зрозуміти, чому мої колишні однокланівці готові прогодувати нас, — проскрипів Кремнеіклий, сірий кіт, який, здавалося, піде в печеру старійшин, як тільки худющі лапи донесуть його до табору. — Але ж ти тут до чого, Тигрокігтю? Ти ж ніколи не жалував Тіньовий Клан.
 — То було раніше, — пожав плечима кіт. — Зараз я живу за кордонами Клану, тому не ворогую з вами. Мої минулі однокланівці не так давно зробили мені хорошу послугу, я у них в боргу.
 — Ой, не знаю, що б сказав Ночезір про все це, — зітхнув старий, задумливо примружившись.
 — Від би сказав, що гординею купу зі здобиччю не заповниш! — бійко крикнула Ранньохмарка, паруючи недовіру однокланівців. — Це гарна пропозиція, Тигрокігтю. Ми приймаємо її!
 — Але не потрібно приносити здобич просто до табору, — застеріг Кремнеіклий. — Ми прийдемо за нею завтра на світанку, на це ж місце.
 — Як побажаєте, — спокійно кивнув Тигрокіготь. — Гарного вам шляху до табору. Чекайте нас завтра.
Не дочекавшись відповіді патрулючих, кіт пірнув у папороть. Мабуть, милосердя дійсно має безмежну силу. Коли сонце знову зійде, Тіньовий Клан буде в боргу перед Тигрокігтем...
Почувши про те, що Тіньовий Клан дозволив волоцюгам полювати для них, Чорноногий і Шипоікла надихнулися, чого не можна було сказати про Кігтеморда. Він був налаштований більш скептично.
 — А якщо це пастка? — спантеличив співрозмовників кіт. — Вони дійсно хворі й слабкі, але кількісна перевага на їх боці. Неможливо передбачити, що станеться щойно ми перейдемо поріг їхнього табору!
 — Ми й не підемо до їх табору, — заспокоїв Кігтеморда Тигрокіготь. — Вони приймуть здобич на кордоні. Я не буду ризикувати вами заради їхніх повних животів.

 Великий дуб щедро поділився з ними здобиччю, хоч земля ще була незвично вологою. Корч спіймав білку на дереві, прикінчивши її одним сильним ударом, а Шипоікла з'явилась зі стосом жаб у роті.
 — Тіньові коти їдять їх, — швидко мявунула кішка, побачивши огиду на морді Тигрокігтя.
 Зібраною до назначеного часу здобиччю смугастий вояк був задоволений.
Вони добре попроцбвали для Тіньового Клану, але окрім цього у котів були й інші страви. Не дивлячись на те, що годування двох котячих груп відняло багато сил та часу, Тигрокіготь наполіг на тренуванні після заходу. Він придивлявся до своїх підопічних і оцінював їх. Міцні м'язи шиї Шипоіклої дозволяли кішці перемагати супротивника з допомогою сильних укусів.
 Закріплюючи свою перевагу, Шипоікла загострювала зуби на пеньку старої яблуні, яка була відома своєю  надзвичайно міцною деревиною. Могутній Ікло покладався на свою не малу вагу, який під час тренування довелося відчути Рванохвостому — після чергового сильного удару йому знадобився час, щоб прийти до тями і віддихатися.

 — Ви усе ж таки прийшли...
 — Я завжди виконую свої обіцянки, — пробасив Тигрокіготь, ігноруючи нотки здивування в голосі Кремнеіклого.
 Валун понурив голову і оцінюючим поглядом охопив принесену воїном свіжину, після чого уважно обнюхав її. В його очах загорілися іскри щастя.
 — Разом з нашим уловом купа буде хорошою. Сьогодні ми поїмо набагато краще, ніж за попередню повню! — заявив він.
 — Дякую! Я прослідкую, щоб Ночезір неодмінно дізнався про вашу турботу. Я впевнена, що він не триматиме на вас зла, Тіньовий Клан оцінить вашу допомогу, — тепло посміхнулась Ранньохмарка.
 — Чудово, — замуркотів Тигрокіготь. — І аби впевнитися у цьому, ми допоможемо вам віднести здобич до табору.
 — Але ж ми домовилися, що ви не будете перетинати наші кордони, — напружився Валун.   — Ми не знаємо, як коти нашого клану зустрінуть вас!
 — Ранньохмарка сказала, що твої однокланівці лише зрадіють нашій допомозі, — парирував Тигрокіготь, впевнено переходячи на територію Тіньового Клану. Він глянув у сторону папороті, де досі ховалися його товариші. — Йдіть сюди!
Верхні листочки затріпотіли, випускаючи колишніх Тіньових котів. Ті йшли до Тигрокігтя тихо і повільно, ніби боялися рідних територій. Замикав ланцюг Корч, що чутно принюхувався. Для нього аромат Клану був не таким звичним.
Не втрачаючи часу, Тигрокіготь взяв білку — найбільшу здобич з усього впольованого, і махнув хвостом, закликаючи інших робити теж саме.
 Поповнений патруль очолила Ранньохмарка. Вона грайливо вдарила хвостом Рванохвостого й повела котів через соснові хащі. Тигрокіготь знав, що ці двоє були близькими друзями ще з перших повенів, тому вирішив не спускати з них очей. Не можна було, щоб колишня дружба и рідний Клан поставили під питання вірність цього кота Тигрокігтю.
 Біля хащ ожини, які слугували огорожею табору, коти відчули сморід хвороби, в якому майже не вдавалося відчути запах Клану. Гидкий сморід забивав рот і ніс, перекриваючи навіть сильний аромат свіжини. Тигрокіготь ковтнув тошноту, що підступала до горла. Миттю глянувши на своїх вояків, кіт зрозумів, що вони неодмінно відчувають теж саме, навіть не дивлячись на те, що якась частина цього запаху знайома і рідна їм з дитинства.
Валун, що давно звик до цієї гидотної суміші, поклав свого горобця і звернувся до помічників:
 — У нас немає жодного кота, якого б не торкнулася ця гидка хвороба, — глухо показав він.   — Якщо ви не хочете ризикувати своїм здоров'ям, то краще зараз же повернутися.
 — Ми не боїмося допомагати вам, — незворушно відповів Тигрокіготь, відчуваючи якусь підтримку в м'якій шубці білки, яка лоскотала губи кота.Чорнрногий, що стояв поруч, з готовністю кивнув.
 Тілки Ікло споглядав огорожу неохоче, бажаючи слідувати пораді Валуна.
 Тіньовий вояк, видихнувши, повів помічників через лаз у огорожі. Вони попрямували до центру табору, де Тигрокіготь помітив мізерні залишки свіжини, маленькі кісточки і зім'яте пір'я. Там кіт залишив свою білку й озирнувся, вивчаючи табір. Його зустріли десятки очей, хвороблива каламутність яких сповнювалася цікавості. Одна мить — і повітря табору стало стрекотати від жвавого перешіптування.
Із печери вийшла Горобиноягідка й очманіло дивилася на гостей.
 — Ранньохмарка сказала, що ви вполювали для нас здобич, — пробурмотіла вона. — Але ми не очікували, що ви її ще й доставите.
Шипоікла, залишивши своїх жаб на купі, поспішила до старої кішки.
 — Ми хотіли дізнатися, як ви тут живете, — мявкнула вона. — Будь ласка, не проганяйте нас!
 За спиною Тигрокігтя почулося шарудіння гілок, і кіт миттєво обернувся. До них йшов Носошморг — медикіт Тіньового Клану, виснажений хворобою і своєю безперестанною роботою. На його плечі спирався чорний, жахливо вихудший кіт. Його недоглянута шубка не приховувала гострих випираючих ребер. Поруч зі своїм супутником Носошморг, з народження кволий і хворобливий, здавався майже здоровим.
 — Ви вчинили сміливо, прийшовши сюди, — прихрипів Ночезір.
 — Сміливість тут ні до чого, — схилив голову Тигрокіготь. — Ми просто слідуємо Вояцькому Правильнику. Твої колишні олноклановці не можуть залишатися осторонь, поки їх Клан гине від голоду і хвороби. А моя відданість тепер належить їм.
Ранньохмарка бадьоро підбігла до свого провідника.
 — Бачиш, яка велика купа зі свіжиною? — промуркотіла вона. — Сьогодні ми гарно наїмося!
 — Ви не спроможні навіть самі себе прогодувати, — прогарчав хтось з краю галявини. Обернувшись, Тигрокіготь побачив вояка, якого звати Олененіг. Кіт крокував до них, в його очах відображатися більш-менш здорові відблиски, з чого можна було вирішити, що він тільки почав хворіти. — Згадайте, чому ці підлі коти покинули Клан! Нам слід добре подумати, перш ніж прийняти їх назад.
 — Ці, як ти сказав, підлі коти, можливо, врятували нас від голодної смерті, — вступився Носошморг. — Прояви хоча б якусь вдячність, Олененоже!
 — А де Попелюх? — запитав Кігтеморд, озираючись навколо. — Я чув, що він став воєводою.
 Горобиноквітка негайно підійшла до нього, від її шубки повіяло сумом. Тигрокіготь згадав, що вона і Кігтеморд колись були парою, а Попелюх — їхнім кошеням.
 — Він помер, Кігтеморде, — прошепотіла Горобиноягідка, тицьнувши носом у плече колишнього коханого. — Саме наш Попелюх заразив Клан, коли спіймав того щура.
Почувши це, Кігтеморд похитнувся і розгублено зробив крок назад.
 —Помер? — ехом відізвався кіт. — Навіщо ж я пішов звідси? Ох, якби того щура зловив не він, а я...
Горобиноквітка м'яко, але впевнено вдарила його хвостом по губах, перериваючи промову розсердженого кота.
 — Тихіше. Наш син зараз на полюванні з Зорекланом, ловить хорошу, вгодовану здобич. Він неодмінно дізнається і зрадіє тому, що ти зробив сьогодні для Клану.
 — А хто став новим воєводою? — поцікавився Тигрокіготь у Ночезора, схиливши на бік голову.
Але старий провідник встиг задрімати, з труднощами стоячи на худих лапах, що тремтіли.
 — Ночезір надто хворий, щоб призначити заміну Попелюхові, — сказав Носошморг, тісніше притулившись до худого боку провідника.
Тигрокіготь подумав, що більш жалюгідного видовища йому ще бачити не доводилося. — Поки що я виконую обов'язки провідника.
 Тигрокіготь і не уявляв, яка ситуація складається прямо у нього під носом. У Тіньового клану явно не вистачає здорових котів для організації повноцінних мисливських або кордонних патрулів, що Тигрокіготь помітив і раніше, стоячи біля території. Він відчував, як у ньому почала розігріватись цікавість.
 Перед ним був Клан, що залишився без воєводи, у склад якого входили хворі, старі коти, неспроможний до влади провідник и нещасний медикіт, який поклав собі на плечі турботу про весь Клан, до того ж без видимого успіху. Тіньовий Клан тонув у своїх невдачах швидше, ніж кинутий у річку камінець.
Ночезір прокинувся і стрепенувся.
 — Тигрокігтю, ви можете залишитися і розділити з нами усю цю свіжину, — покірно дозволив він. — Вам потрібно хвилюватися в першу чергу за себе.
 — Ми не сподівалися на це, Ночезоре, — мявкнув колишній Громовий воєвода, пошанливо схиливши голову перед провідником. — Ця здобич лише для вас. Тіньовий Клан зараз потребує їжі як ніхто інший. Якщо ви дозволите, ми продовжимо годувати вас, доки вояки Тіньового Клану достатньо не зміцніють.
 — Які ви добрі, — ослаблено промуркотів Ночезір. — Нехай Зореклан освітить вам шлях.
 — Нехай, — пробурмотів Тигрокіготь і повернувся до своїх  попутників, покликавши їх помахом хвоста. Кігтеморд неохоче відійшов від Горобиноягідки, а Рванохвостий кинув сумний погляд у сторону Ранньохмарки. Тигрокіготь встиг напружитися, проте обидва коти покірливо послідували за ним, як тільки він почав рухатися до виходу.

 Тигрокіготь здивовано дивився на галявину, що відкрилася йому. Безліч котів з найрізноманітнішим забарвленням розтягнулися по землі й ліниво махали хвостами. Срібляста кішечка, відчувши на своїй шубці пронизливий погляд, з цікавістю підняла голову.
 — Гляньте-но, у нас гість, — мявкнула вона своєму компаньйону.
 — Чим це від нього смердить? — дошкульно прошипів той.
 — Так пахнуть лісові коти, — похвалилася своєю обізнаністю срібна красуня, після чого звернулася до Тигрокігтя. — Що ти тут робиш, вояче? Забув як на білок полювати?
Тигрокіготь проігнорував розмови цієї парочки. Його увагу привабила тінь, що швидко з'явилася, а потім зникла на протилежній стороні галявини. Примружившись, Тигрокіготь розгледів силует кота з характерною гострою мордою, перш ніж той зник за камінням.
Кіт відчув поколювання у шубці — щось підказувало йому, що він на правильному шляху. Вірячи своїй здогадці, Тигрокіготь швидко побіг у сторону того кота, лавіруючи між бродяг, що лежали на землі. Майже ніхто з них не звертав на нього уваги, лише один з них незадоволено щось пробурмотів, коли Тигрокіготь на мить затулив йому сонце. Діставшись до місця, де зник кіт, що йому запам'ятався, він обнюхав потріскану землю. Цей запах був йому добре знайомим.
 — Мауглі? — м'яко покликав самітника Тигрокіготь. У відповідь йому почувся шелест трави, що росла за камінням.
 — Тигрокіготь? — почувся приглушений голос. За ним послідувала невелика виснажлива пауза, після якої до вояка вийшов стрункий брунатний кіт. Пересувався він повільно і боягузливо, дивлячись на лісового вояка великими очима, а його шерсть на зашийку стирчала у різні боки. — Ти мене шукав тут?
 — Просто так я біля гнізд Двоногих не гуляю, — упевнено буркнув смугастий.
 Чи то підходячи, чи то повзучи до велетня, Мауглі схилив голову настільки низько, що підборіддя ледве не доторкалося до землі.
 — Мені шкода, Тигрокігтю, — тремтячим голосом почав він. — Я не повинен був дозволити тому юному коту прогнати мене. Пам'ятаю, наскільки сильно ти хотів вбити того рудого кицюню...
 — Це була лише маленька помилка. А їх краще залишати в минулому, — пробурчав Тигрокіготь. Не можна було дозволити Мауглі думати, що вояк розчарований у ньому. — Я сподіваюся, ти не допустиш подібного ще раз.
У зелених очах брунатного кота спалахнуло щось схоже на відданість. Він був готовий справляти сподівання.
 — Ніколи в житті! — поклявся Мауглі. — Я буду битися разом з тобою до останніх крапель крові!
 — Ну, таких подвигів я від тебе не вимагаю. Але дещо змінилося за час твоєї відсутності. Тепер ми живемо біля Тіньового Клану і полюємо для нього. І я все ще маю наміри зруйнувати Громовий Клан і вбити того рудого кота, — остання фраза звучала особливо грізно, але навіть нею не можна було виразити весь гнів Тигрокігтя в сторону до колишніх товаришів, особливо до Вогнесерда.
Остаточно осмілівши, Мауглі випрямився, майже зрівнявшись зростом з Тигрокігтем.
 — Дозволь мені закінчити почате, — попросив він. — Ти більше не розчаруєшся в мені, Тигрокігтю!
 — Хотілося б вірити, — усміхнувя вояк. — Але досить балачок, у нас багато справ. Ходімо.
Він побіг у сторону лісу, навмисно човгаючи лапами по дорозі. Хмари диму злітати у повітря, турбуючи солодкий відпочинок ледачих бродяг. Тигрокіготь чув, як ті кашляли і проклинали недбалого лісового кота. Вони з Мауглі зникли у просвіті між гнізд Двоногих, перш, ніж бродяги підняли свої важкі туші.