Лють Тигрокігтя

Розділ 5

 Коли Тигрокіготь повернувся до поваленого дерева з Мауглі, інші коти зустріли їх по-різному. Ікло виглядав здивованим, проте тепло зустрів старого друга і знайшов йому місця для ночівлі. Чорноногий віднісся до появи Мауглі з недовірою.
 — Ти впевнений, що ми можемо йому довіряти? — запитав у Тигрокігтя колишній вояк Тіньового Клану.
 — А ти що, приймаєш його, як розвідника з Громовому Клану? Таке навряд чи можливо. — спокійно відповів Тигрокіготь. — Під час останньої сутички він намагався схопити Вогнесерда за шию.
 — Я не мав на увазі, що він на боці Громового Клану — покрутив головою Чорноногий. — Просто я дуже сумніваюсь, що ми можемо покладатись на кота, котрий утік після першої ж невдачі у битві. Що йому завадить утікти від нас знову?
 — В такому випадку ми цього кота більше не побачимо. Він знає, що я дав йому останній шанс.
 На землю біля двох вояків м'яко стрибнула Шипоікла.
 — Тигрокігтю, ми готові до тренування. Чекаємо постанов! — сказала вона. — До речі, ми з Кігтемордом зустріли котів з Тіньового Клану на кордоні. Вони питали, чи можемо ми завтра відправитись на полювання.
 — В цьому лісі? — нахмурився смугастий вояк.
 — Ні. — мявкнула Шипоікла. — На території Тіньового Клану. Вони знають хороші місця зі здобиччю і надіються, що з нами наловлять ще більше.
 Від переповненого задоволення по спині Тигрокігтя пробігся холодок, здається Тіньовий Клан визнав, наскільки потребує в підтримці минулого Громового вояка і його компаньйонів. Після короткої паузи Тигрокіготь відповів:
 — Це хороша новина. Але ось для себе полювати ми все одно будемо окремо. Тіньовий Клан повинен розуміти, що ми в них не потребуємо допомоги.
— Звичайно. Дякую, Тигрокігтю . Я їм... сказала, що ми зустрінемось біля кордону в сонцепік — протараторила Шипоікла, помітно нервуючи. — Ти ж хотів, щоб так було?
 Тигрокіготь махнув кінчиком хвоста, давши зрозуміти кішці, що вона надто поспішає з обіцянками. Шипоікла й сама це розуміла. Кішка присоромлено втупилась поглядом в свої лапи.
 — А мені здавалось, що ти ненавидиш Клани — задумливо сказав Мауглі.
 — Лише Громовий — прогарчав Тигрокіготь. — Тіньовий Клан голодує та страждає від болячки. Ми ж достатньо сильні для того, щоб допомогти їм.
 Крізь них, направляючись до тіні дуба, пройшов Кігтеморд.
 — Посплю, напевно, — зітхнув він — До тренування вспію.
 Почувши це Тигрокіготь рішуче протягнув лапу, зупиняючи вояка.
 — Чи битва буде чекати, поки ти відіспишся? Ні. Тому тренуватись ти будеш зараз, бадьорий ти, чи спиш на ходу. Зрозуміло?
 — Так, Тигрокігтю, — покірно відповів Кігтеморд, хоча в його очах спалахнув гнів.
 «Так тримати, — замуркотів голос в голові Тигрокігтя. — Не можна дозволяти своїм воякам розслаблятися. Якщо звісно не хочеш, щоб вони відчували себе сильнішими за тебе».
 «Ніколи» — мовчки поклявся Тигрокіготь, відчуваючи, як напружились м'язи на його міцних плечах.

 Наступного дня, коли сонце зійшло високо над деревами, Тигрокіготь вів своїх котів до кордону Тіньового Клану. Першим, кого вони побачили був сірий смугастий кіт, котрий помітно пожвавився при їх появі.
 — А я вже боявся, що ви передумаєте, — привітався він з патрулем, як тільки той наблизився.
 — Не варто було. Ми ж казали, що допоможемо, чим зможемо! — відповіла Шипоікла, косячи поглядом на Тигрокігтя.
 — І куди ми йдемо? — запитав колишній Громовий вояк, як тільки перейшов кордон.
 — Зараз Мокроніг проведе вас — з готовністю відповів світло-бурий малий котик.
 — Все добре, Дуболапе, наш патруль може вести і Тигрокіготь, — мявкнув Мокроніг, похитавши головою.
 — В мене живіт скоро до хребта прилипне, — пробурчала кістлява чорна кішка, нервово ковиряючи сухе листя на землі. — Ми підемо нарешті, чи побалакати приляжемо?
 — Ідем-ідем, Темрявоквітко. Тримайся,  щоб не здуло — подразнив воячку Чорноногий.   Тигрокігтю знову прийшла ідея про минулі прив'язаності. Всі присутні зараз не були єдиним Кланом, але між ними був зв'язок.
 Колишні одноклановці чудово знали один одного, були частинками однієї сім'ї. Лише Тигрокіготь, Ікло та Мауглі були мало знайомими з Тіньовими котами. Але колишній Громовий вояк не міг допустити їм знову бути вірними своєму рідному Клану.
 — Добре. Ідемо по кордону, — почав розпоряджатися Тигрокіготь. — За моєю командою починаємо шукати здобич.
 — Але ми просто полюємо поодинці! — обурився було Дуболап, але його перервала Шипоікла.
 — Тигрокіготь знає, як нам краще вчинити.
 Смугастий вояка вийшов наперед, ступаючи по холодній та сирій землі. Аромат зелених дерев, прохолода свіжого повітря манили вгибину лісу. За Тигрокігтем слідували інші патрульні, не відступаючи ні на крок. Шумне листя звисало над ними, а темінь між дерев приваблювала ароматом здобичі, котра ніби чекала вусатих мисливців.

—Чому ж ти пішов із Громового Клану? — спитала Яблунешубка, лежачи на освітленому сонцем шматочку земні і ліниво махаючи хвостом.
 Відчувши на собі цікавий погляд плямистої бурої кішки, Тигрокіготь задумливо поглянув на неї. Смугастий кіт тільки що привів патруль з ще одного вдалого полювання, щедро доповнивши кагат зІ здобиччю. Весь цей час він слідкував за іншими котами з Тіньового Клану. Його дуже вразила Бурешубка. Тигрокіготь знав, що вона разом з Валуном жила біля гнізд Двоногів, але не міг не відмітити спритність і силу киці, які відзначились на полюванні. Коти Тіньового Клану мирно розбирали свіжину, підставляючи спини до теплих сонячних променів. Всі, окрім Ночезора, котрий був все таким же слабким та не міг вийти зі своєї печери.
 — Чому? Цього разу немало чуток буде — на свою історію достатньо, — невесело усміхнувся Тигрокіготь, малюючи лінію на землі довгим загостреним кігтем.
 — Ось, чому я прошу розповідати мені всю правду, — промовила кішка, піднявши голову і поклавши її на щоку.
 — Я не можу бути вірним Клану, котрий вірить кожному слову кицюні, — прогарчав Тигрокіготь, після чого піднявся і оглянув долину. — На відміну від своїх одноклановців, я все ще вірний Вояцькому Правильнику.
 — Ти про Вогнесерда кажеш? — втрутився в розмову Шрамошкур, молодий вояк, чия бура шубка покрита шрамами, за які кіт і отримав своє вояцьке ім'я.
 — Не згадуй його імені при мені, якщо не хочеш отримати ще одну відмітину на своїй шкурі! — обурився Тигрокіготь, після чого відвернувся від молодого вояка і кивнув Чорноногому, який розмовляв із Тростинотінню.
 — Нам пора йти.
 Темно-сірий кіт відірвався від голуба, якого ділив з старійшинами і підняв голову.
 — Вже йдете? — розчаровано промовив він. — Сонце ще ж не сіло. Я якраз збирався розповідати, як знайшов борсука, що застряг у болоті.
 — Іншим разом Кедросерде. — видихнув Тигрокіготь, намагаючись надати своїй морді розчарованого вигляду. — Я б з задоволенням послухав цю історію, але ми і так довго тут у вас сидимо. — кіт рішуче смикнув хвостом, скликаючи своїх товаришів.
 — Ви прийдете завтра? — нявкнув Носошморг, витягнувши голову з печери провідника. — Я б хотів попросити тебе організувати патруль для збору трав на кордоні.