Нащадок Бога Смерті

Сон чи реальність

POV Васил

Минуло вже більше двох тисяч років, а я досі не можу пробачити собі смерть Анни. Я щодня сумую за нею, але її вже не повернути і в цьому я винен. З думок мене вивів знайомий запах крові. Цей запах я відчував лише одного разу, коли була жива Анна. Я вийшов з лісу і попрямував за запахом. Я побачив перед собою дівчинку років п'ятнадцяти, не звичайної зовнішності. Я вирішив окликнути її.
- Гей, куди ти так поспішаєш? Не можна дівчині так пізно повертатися додому, тим паче одній. Давай я тебе проведу?
- Дякую, не треба. - відповіла вона, розвертаючись до мене обличчям. Як тільки вона побачила мене на її обличчі, з'явився страх. Дівчина повільно стала задкувати назад і через хвилину почала тікати.
- Гей, куди ти? Тобі не втекти від мене! Я все одно тебе знайду! - крикнув я їй. Але вона продовжувала тікати. Тоді я вирішив дати їй шанс врятуватися, і за п'ять хвилин рушив за нею. Я майже одразу знайшов її. Вона була в компанії двох хлопців, які, очевидно, були мисливцями. Це я зрозумів за їхнім одягом і словами одного з них.
- Назар здається я знайшов убивцю тієї дівчини. - промовив хлопець, років п'ятнадцяти.
- Анно, що ти тут робиш? - запитав хлопець, дівчисько.
Значить її звуть Анна. Цікаво, що я ще зможу про неї дізнатися. Подумав я, не слухаючи їхньої розмови. Я вирішив підійти до них.
- Ось ти де, а я думав, що ти далеко зможеш втекти. - сказавши це, я єхидно посміхнувся.
- Назар, Мартін вам краще втекти звідси і швидше! - промовила вона.
- Ти з глузду з'їхала? Ти хоч знаєш, хто перед тобою? - спитав, якийсь, Назар.
- Так. - зовсім без емоцій, сказала вона.
- Ні! Ми тебе не покинемо! – промовили хлопці.
- Смішно. Ви вирішили зі мною битися? Ви, що зовсім не розумієте, хто я? - говорив я сміючись. Я думав, що вони відразу після моїх слів втечуть, ну принаймні дівчисько, але не тут було.
- Я знаю хто ти. Ти принц вампірів Васил Владеску. - вимовила вона, подивившись у мої очі. Від чого я завмер у шоці.
- Твої очі вони білі? - ледве, промовив я. І в цей момент вона атакувала мене. Дівча змогло поранити мене в плече і в цей момент я відчув пекельний біль. Її меч був зроблений зі срібла. Вона хотіла завдати ще одного удару, але я випередив її і зробив так аби вона втратила свідомість. Один із хлопців упіймав її. Через поранення я їх відступив тому, що мої шанси на успіх були мінімальними.

Я повернувся додому і почав міркувати, хто ця малеча. Всю ніч, що залишилася, я думав над цим питанням. Вранці я дійшов висновку, що дівчинка дуже схожа на Анну. Я вирішив, що повинен знайти і повернути її. Мені лишилося тільки дочекатися ночі. Коли настала ніч, я вийшов зі свого замку, який був побудований недалеко від міста.