Нащадок Бога Смерті

Час покласти цьому кінець!

POV Анна

- Анно... - чийсь голос кликав мене в темряві.
- Анна прошу...
- Анно прошу прокинься...
Цей голос був таким рідним і знайомим, але я ніяк не можу згадати, кому він належить. Темрява... Чому тут так темно? Та й де я взагалі? Навіщо мене звуть? Хіба, що сталося?
- Сестричко будь ласка прокинься! Прошу не кидай нас знову. - знову, хтось покликав мене.
Сестричко? Хіба я маю брата? Чому у вухах дзвенить? Так боляче...
– Аня! Дідько та прокинься ти вже! - хтось явно був не в настрої.
Світло? Хіба є щось, крім пітьми?
- Мм... Світло... - сказала я, потроху приходячи до тями.
- Анна! Як же ти нас налякала. - промовив силует хлопця і обійняв мене.
- Сестричко як ти почуваєш себе? - спитав ще один силует.
Звільнившись з обіймів, я протерла очі і замість силуетів побачила найрідніших мені людей.
- Хлопці? Що ви тут робите? - спитала, злякано, я.
- Як, що? Тебе витягали з пекла. - відповів Мартін.
- Мм... голова. - ледве чутно, сказала я.
- Все ти гаразд? - спитав Васил.
- Так, тільки голова трохи болить. - відповіла я, підводячись на ноги.
- Як вам вдалося мене звідти витягнути? - запитала я, оглядаючи кімнату.
- Це зараз не важливо. Найголовніше, що ти тут з нами. - відповів Мартін.
- Ви з глузду з'їхали!? Якого, біса, ви провели заборонений ритуал? Ідіотизм це явно вас коник! - сказала я, розглянувши кімнату. Вся кімната була розмальова якимись незрозумілими знаками, з них я дізналася лише два: пентаграму та кривавий знак Еноха. У центрі був ритуальний столик із якимось сміттям та миска з кров'ю.
- Заборонений!? Васил ти ж казав, що це просто ритуал призову! - вимовив Назар, злісно.
- Почекай... Це не він! - сказала я уважно придивившись.
- Яка проникність! - сказав "Васил", змінюючи своє обличчя.
То був Ноч. Я відразу його дізналася, як тільки він прийняв свій вигляд. А де тоді справжній Васил? Так зараз головне забрати звідси братів решту потім! Подумала я та зупинила час.
- Що зараз сталося!? - спитав Назар, дивлячись на мене.
- Це довго пояснювати! Вам обом потрібно йти звідси. - відповіла я.
- Ну ні! Ти минулого разу вчинила так само і, що з цього вийшло? - почав протестувати Мартін.
- Прошу не лізьте в це все... Ви не знаєте...
- Тоді розкажи нам. – перебив мене Назар.
- Я не хочу, щоб ви двоє були в це плутанні... Я не можу сказати у, що саме. Прошу, йдіть я не можу вас втратити... Моя доля вирішена з народження це мій бій, а не ваш.
- Сестро ми не можемо тебе кинути одну на бій із цією істотою. - вимовив Назар.
- Поки з вами мій кулон я завжди зможу вас знайти. - відповіла я.
- Анно, а що треба було для цього ритуалу? - спитав Мартін.
- Кров різних істот та заклинання. Але навіщо тобі це? - запитала я.
- Назар, де кулон? - спитав Мартін.
- Я віддав його Василу... - відповів той.
- Вибачте мені за це. - сказала я телепортуючи і заблокувавши їх здібності. Я не могла більше зупиняти час і запустила його.
- Значить, ти вирішила геройствувати. Я одного зрозуміти не можу. Навіщо ти хочеш урятувати людей? Вони егоїстичні, жадібні, підлі та лицемірні істоти, які тільки й мріють про силу.
- Ти помиляєшся! Через кілька виродків ти вирішив винищити цілу расу. Хто б міг подумати, що один з Богів має в собі стільки бридких людських якостей. Як тебе земля носить? - сказала я, готуючись битися.
- Ех... Анно, Анно ти думаєш, що люди нам рівні? Їм начхати на те, що ти зараз можеш померти захищаючи їх! Ці істоти не заслуговують на життя! - сказав Ноч, атакуючи мене.
- Нехай і так, але я не збираюся зрадити тих, чия кров тече в моїх жилах! - промовила я, відбивши його атаку і завдала у відповідь, сильний удар блискавкою.
- Так ось чому я не міг тебе знайти. У тобі тече кров цих людей. А я ще хотів тобі запропонувати співпрацю, але тепер про це не може бути й мови! - сказав він і зник.
- Жалюгідний боягуз! Вирішив у кішки-мишки пограти? Я б ніколи не прийняла твою пропозицію! - сказала я, відбиваючи його удар, телекінезом.
- Ти дурепа! Відступи і, можливо, я дозволю тобі жити. Вибір за тобою. - сказав він, звідкись.
- Ніколи! - сказала я, завдаючи ударів у порожнечу.
- Зупинись! Інакше він помре! - сказав Ноч, що з'явився із заручником.
- Ва...сил... - в цей момент мій голос здригнувся. Я побачила того, хто викрав моє серце у жахливому стані. Його сковували срібні ланцюги, від яких на шкірі виднілися опіки. Він був непритомний і від цього в мені почала закипати злість.
- Ну, що? Тепер ти передумала вбивати мене? - промовив він, з жахливою усмішкою на обличчі.
- Нехай мені доведеться померти тут, але я знищу тебе! - крикнула я, кидаючись в атаку.
- Я думав ти розумніша, але мабуть помилявся. - сказав він, прибираючи міраж, і встромляючи кинджал мені в спину.
- Ккх... Ккх... Ти... Заплатиш за це. - сказала я встромляючи в себе меч, сподіваючись так його зупинити.
- Ккх ... Ах ти ... - сказав він, падаючи на землю, без найменшої ознаки життя.
- Тепер... ти більше не зможеш завдати комусь шкоди. - промовила я, спльовуючи кров.
Я ледве змогла під повзти до стіни. Я сиділа і дивилася на труп, не в змозі щось зробити. З кожною хвилиною сили покидали моє тіло, але мене мучило лише два запитання. Як там братики мої і де ж Васил? Але я не могла зосередитись на них. У мене просто не залишилося сил і я провалилася в темряву...

POV Васил

- Ммм ... Що за? - вимовив я, приходячи до тями.
- Де я біс забирай знаходжусь!? - сказав я, підводячись з підлоги. Останнє, що я пам'ятав: це було те, як я вийшов у двір. Мені було дуже важко змиритися з тим, що Анни більше немає. І я вирішив подихати свіжим повітрям. А далі я був, як у тумані.
- Скільки я пробув непритомний? Хлопці, напевно, хвилюються. - сказав я, сам собі, і телепортувався в наше лігво. Картина яка постала переді мною шокувала мене. Все було розмальоване якимись незрозумілими знаками. На підлозі лежав труп, а біля стіни хтось сидів.
- Гей? Ти в порядку? - запитав я, підходячи ближче. Але відповіді не було. Я вдихнув на повні груди і застиг на місці.
- Цей запах... Анно! - крикнув я, впізнавши запах крові і роздивившись силует біля стіни, кинувся до неї.
- Анна!? Гей ти мене чуєш? - але відповіді не було. Я торкнувся її зап'ястя щоб перевірити пульс, але його не було.
- Ні... Ні... Я не хочу втратити тебе знову! Прошу не кидай мене! - благав я, плачучи.
- Хто б міг подумати. Принц вампірів плаче над смертною дівчиною. - пролунав голос, ззаду і я обернувся.
- Якщо тобі дороге життя забирайся! - прогарчав я.
- Васил, Васил. Я можу допомогти тобі воскресити її, якщо хочеш. - сказав той, дивлячись на Анну.
- З чого я маю тобі вірити?
- У тебе немає вибору. Ну то, що тобі потрібна вона чи ні?
- Я згоден.
- От і славно. Але є одне але.
– Яке?
- Ви обидва забудете про існування один одного. І ваші почуття зникнуть.
- Значить, я забуду про неї...
- Так, але є маленький шанс, що ви все зможете згадати. Але також необхідно розуміти, що ви можете більше ніколи не зустрітися. Ти готовий піти на це Владеску?
- Заради неї я готовий на все, навіть забути її, якщо це потрібно, щоб вона жила. Але хто ж ви? І навіщо вам це все треба?
– Я Бог Смерті. Я не зміг її вберегти. І хочу це виправити, але на жаль я не можу зробити це лише за своєю волею. Тому мені потрібна твоя допомога.
- Значить ви батько Анни...
- Так.
- Але хіба ви не можете просто її воскресити?
- Ні. Я не можу повернути мертвого до життя, якщо мені не допоможе живий.
- Але ж я сам мрець.
- Ти впевнений? Ти народився від союзу вампіра та дампіра. Ти перший народжений вампір, а це означає, що ти живий.
- Значить, я можу їй допомогти...
- Так.
- Я готовий.

POV Автор

Після слів Васила, батько Анни воскресив її. Вони обоє забули все. Анна повернулася до школи та продовжила займатися полюванням. У її житті ніби й ніколи не було всіх цих подій після сну. У неї було все чудово і вона через якийсь час дізналася про братів. Василь же вирішив після довгих років навчитися всім політичним премудростям у батька, щоб коли настане час зайняти його місце. Можливо все так і було б, якби не той факт, що Анні снилися сни, в яких був він. Васил та Анна могли б ніколи більше не зустрітися, але...