Лабіринт нічного криміналу: знайти вихід

Кривава перемога

Спокійне поле, встелене мертвими тілами ніби завмерло у часі. Сонце лагідно гріло високу траву, поглинаючи помалу росу. Жіночі ноги ледь плентались у безкрайому полю, ступаючи босими ступнями на закривавлену землю. Солов'ї намагались заспокоїти дівчину, погасити її біль, але не допомагало: та йшла, схлипуючи, не могла й жодного слова сказати.
- Я втратила все найдорожче, - через силу прошепотіла сіроока брюнетка. – Ми завжди біля тебе, Ді, - процитувала дівчина слова батька. – Тепер ви споглядатимете на мене зверху. Але ваші душі завжди будуть поруч, спостерігаючи за кожним кроком, чи не так?
Я навіть не встигла сказати, як вас люблю. Думала, що ще буде час, та він безжалісний: забрав вас, не давши змоги попрощатись. Проте я знаю: Ви мене точно чуєте. Я люблю вас і разом з вашими тілами у землю полягла й частинка моєї душі. Але ви завжди будете мене оберігати, ви завжди будете тут, - Діана повільно поклала долоню на своє серце, - чи не так?
***
- А де всі? – понуро запитала Діана, повернувшись до шатра.
- Їх ніхто не бачив, - пояснила Свєта. – Катя билась з Березневським, Діма – з Яною, Медик побіг шукати Катю, про Вікторію я нічого й не чула, а...
- А ось, Детектива бачу!
Ден повільно, з гордо піднятою головою йшов по полю.
- Ми ще не програли, - прошепотіла Діана з надією у голосі.
- Де Катя? Де Андрій? – вигукнув Детектив, підходячи до шатра.
- Ми не знаємо!
Хлопець впав на коліна, коли дійшов до компанії. Його ніби мучила совість за скоєне.
- Я... я вбив Березневського. До біса, мене звільнять!
- Серйозно? Ти хочеш сказати, що тебе зараз найбільше хвилює твоя робота? – іронічно спитав Рома, а Ден впав обличчям у траву. – Я втратив друга, а тебе хвилює тільки те, чи тебе звільнять?
- Мовчи, - пробурмотіла Діана і додала: - Я втратила всіх: батька, подругу, хлопця, - в очах дівчини бриніли сльози, які за мить покотились по рум'яних щоках.
Раптом із шатра вибігла Софія.
- Ромо! – вигукнула вона, побачивши хлопця надворі. – Я тобі заборонила вставати, а ти, крім того, що пішов ще раз на поле бою, то ще й тут вирішив відпочити!
- А Рома незмінний, - захихотів Ден.
***
- Адам, - прошепотіла Аліна. – Він був сенсом мого життя.
- Задумайся, Харченко. – Скільки людей ти вбила, а вони також були чиїмось сенсом: це чиїсь діти, друзі, брати чи сестри, матір чи батько, кохана людина. Невже для того, аби ти припинила розпоряджатись чужими невинними життями, було достатньо вбити частинку твого? Ось така розплата за кожен твій необдуманий шантаж.
- Шантаж?
- А хто шантажував свого ж чоловіка? Хіба я?
- Я.
- Ось і настав час платити за свої розваги.
- Ти його використовувала.
- Аліно, ні. Він намагався мене підсадити на ваш мафіозний гачок.
- Він любив тебе, Катерино.
- Ти навіть знаєш, як мене звати?
Аліна підняла голову, сумно похитавши нею, і пояснила:
- Знаю. Навіть більше: це все була не його ініціатива. Він ніколи не хотів зробити тобі боляче. Ненавидів своє життя без тебе, називаючи його нікчемним. Це я змусила його приєднатись до Мафії. Навіть не Адам. Це я написала той напис на шкільній стіні.
- Я знала, - перебила її Катя.
- Це я пограбувала його кабінет. Я занесла твою касету у відділок, не Детектив.
- Навіщо тобі це все було? Тепер, коли через твої розваги Березневські зріднились із землею, спитаю: задоволена?
- Я...
- Ти зайшла занадто далеко, Аліно.
Аліна мовчала. Можливо, хотіла б щось сказати, але не змогла. Напружена тиша охопила потрощену вітальню мафіозі.
- Моя смерть буде ціннішою, ніж твоє злиденне життя, поневолене, заплямоване злочинами.
Аліна миттєво підійшла до дівчини, притиснувши її до стіни, схопила за горло і відрубала:
- Не наша справа – відбирати життя, то й не наша справа його обговорювати.
- Що тут відбувається? – у вітальню ввірвався Медик із піднятим пістолетом у руках. Він невдало вистрелив, потрапивши у стіну.
***
Віка самотньо йшла полем, ледь перебираючи ногами. Вони, мов якір, тягнули її додолу. Росяна трава ледь відчутно лоскотала її оголені холодні щиколотки, а свіже ранкове повітря ніби давало їй сили йти далі. Вона підняла погляд з колосся на безкрає поле і побачила там втомленого Діму. Руки його були заплямовані кров'ю. Але він не планував йти у сторону шатра: хлопець прямував до маєтку.
- Що ти робиш? – вигукнула Віка.
- Чудова гра, - холодно, знесилено відповів. – Ви вбивали пішаків цієї злощасної гри, забувши про головну фігуру. Я йду до Боса.
- Це може занадто дорого тобі коштувати.
- Я можу полягти. Але я знаю, на що йду.
- Ти не підеш один.
- Піду.
- Я з тобою.
- Вікторіє, ти не підеш.
- Піду, - насупившись, дівчина додала:
- Якщо поляжемо, то удвох.
***
- Знову прийшов рятувати її життя? – іронічно запитала Аліна та забрала пістолет, косо глянувши на Медика. – Та чи воно цього варте, герою?
- Єдине, що варто зробити, - то нарешті прикінчити тебе, Харченко, - в'їдливо відповів хлопець.
- Обережно, аби вона тебе так не прикінчила, як і свого попереднього обранця. А можливо, вона досі його любить, намагаючись погасити свій біль тобою?
- Пельку. Стули пельку, садистко.
Вони підійшли одне до одного, символічно піднявши пістолети угору.
- Цікаво спостерігати за тим, як знаний ляльковод сам стає маріонеткою у руках віртуоза, чи не так?
- Я не гралась ним, - відрубала Катя, кинувши короткий, сповнений холоду, погляд на Андрія. Коли ж Аліна повернулась у сторону дівчини, то Кейт вистрелила. Харченко ухилилась.
- Навіть не розраховуй, що зможеш це зробити зі мною, я навчена, - відрубала Аліна.
Услід за Катею вистрелив Медик, а вітальня з кожним наступним пострілом перетворювалась на руїну: знищений телевізор, зламаний стіл, пробиті стіни та вікно... Аліна підбігла до розтрощеного підвіконня і сіла на нього. Шоковані Катя й Андрій спостерігали за тим, як вона граційно закинула спершу одну, а потім – іншу ногу по той бік вікна.
- Боягузка! – вигукнула Катя і вистрелила, а жінка миттєво вискочила на двір, розчинившись у полі.
***
Постріл – і одна пляшка вина, розбившись, впала на підлогу та зачепила інші, які теж полетіли донизу. Віктор зник серед численних рядів зі стелажів у погребі, а стрілянина Віки та Діми радше нагадувала лотерею. Обоє зайшли в один ряд, але з різних кінців.
- Піймавсь, - зауважив Віктор, закинувши голову вгору, ніби шукав там відповідь на якесь питання. – Я не боюсь смерті: вона цінніша за вашу криваву перемогу.
- Ви прийшли сюди, - насмішкувато почала Віка, але Бос підмітив:
- Ні, це ви прийшли.
- Ми не збирались тут обговорювати філософії життя, - дівчина зненацька натиснула на гачок, і пуля прострелила маківку Боса. Тіло впало, знісши додолу ряд стелажів, а Віка й Діма непорушно стояли, споглядаючи на мертвого Віктора, який падав додолу.
- Що я зробила? – прошепотіла про себе Віка.
- Ти, - шокований Діма не міг повірити тому, що бачив, - Вікторіє, принесла нам перемогу.
***
Катя й Андрій почули звук пострілу із винного погребу.
- Що відбувається? – здивувався Медик.
- Невже це те, про що я подумала? – спантеличено прошепотіла Катя.
- Ходімо туди.
Дорога донизу здавалась нескінченною, а пара мовчки йшла, спускаючись по сходах.
- Як ти завжди опиняєшся в необхідному місці та часі? – поцікавилась Катя.
- Відчуваю. Зрештою, ляльководи завжди відчувають, з якого боку тягнуть за нитки своїх маріонеток, - захихотів хлопець, ледь помітно усміхнувшись. – А з тобою особливий зв'язок, Катю. Я не знаю, як це пояснити. Але ти перша маріонетка (хоча, ти не схожа на жертву, якою можна керувати), яка обіграла свого майстра. Ти перша, хто не побоявся, пройшов цей лабіринт, крижаний, сповнений маніпуляцій, перша, хто добіг до кінця, нутра моєї душі.
- Я теж тебе люблю, Андрію Хвильовський, - відповіла дівчина, і вони розчинились у вирі поцілунку та тьмяного світла.
***
- Що відбувається? – спантеличено запитала Кейт, коли вона з Медиком спустилась у погріб і побачила Діму з Вікою.
- Вікторія виграла цю битву, - пояснив Діма, але пара нічого не зрозуміла.
- Я вбила Боса, - понуро додала дівчина.
Обличчя Кейт і Медика застигли в усмішці.
- Невже це кінець? – ледь чутно мовив Андрій.
Тиша огорнула кожен куток погребу, тільки через деякий час Катя наважилась відповісти:
- Це не кінець. Харченко втекла. Вона повернеться.
***
Майже усі, крім Дані й Роми, якому заборонили виходити, були надворі, вмостились на траві, ліниво граючись нею. Детектив заспокоював Діану, як плакала, спершись на його плечі. Софія, Макс й Настя інколи забігали у шатро, аби перевірити стан поранених. Свєта лежала, ніби рахувала на небі помаранчеві хмаринки. Усі чекали відповіді на питання, яке вирішило їхні долі. Чим закінчиться ця битва? Раптом Ден вигукнув:
- Йдуть! Вони живі!
Очі хлопця наповнились слізьми.
- Я знав, що ви впораєтесь, - вигукнув він четвірці, яка переможно поверталась до шатра.
- Вікторія принесла нам перемогу, - повідомив Діма. – Вона вбила Боса.
Із боку компанії пролунали оплески: ось вона, довгоочікувана звістка про кінець історії з Мафією.
- Ніколи не сумнівався у тобі, Вікторіє, - усміхнувся Детектив.
- Не прибріхуй, - захихотіла Вікторія.
- Багато жертв? – поцікавився Діма. Після цих слів Софія завела усіх у шатро, де вже сиділи Рома й Даня поряд з мертвими тілами.
- Ви живі! – вигукнув Рома, побачивши четвірку.
- І ми живі, - захихотів Даня. – Поранені, але не вбиті. На жаль, не всі.
Катя і Детектив мовчки підійшли до мертвих тіл. Оглядали кожне, боялись чіпати, ніби перед ними експонати.
- Паша! – вигукнула Катя і впала на його тіло. Детектив торкнувся його холодної руки і понуро запитав:
- Брате, хто тебе так?
- Його брат, - сумно пояснив Рома. Зблідлий хлопець хоч і намагався жартувати, але приховати тугу за другом не вдавалось.
- Я його прикінчу, - прошепотіла Катя.
- Про це можеш не турбуватись, він вже мертвий.
Дівчина піднялась і сумно мовила:
- Галко, Тохо, навіть смерть не розлучила вас. Тепер ви удвох, - Кейт підняла голову угору, - там. Яріку, друже, ти промінь тепла, не на такий фінал заслуговував. Ніко, зіронько, у тебе було велике майбутнє, але було достатньо миті, аби його знищити. Мені шкода...
- Ти не винна, - Діана підійшла до Каті, лагідно торкнулась плеча і сумно продовжила: - Ніхто у цьому не винен. Кожен пам'ятатиме, за що вони полягли.
- За наше, чорт забери, майбутнє! Ви герої, і на вашому місці міг бути будь-хто з нас. Дякуємо вам за вашу відвагу, любов, за те, що ви у нас були.
- І будуть. Вони завжди поряд, - Діана взяла Катину руку і поклала на серце дівчини. – Вони бачитимуть кожен наш крок.
- Ми вас любимо, хоробрі воїни.
Туманний ранок огорнув у свої обійми усе поле бою та шатро, намагаючись заспокоїти кожного, проте це не допомагало.  Ніхто, навіть Детектив, не міг стримувати емоції. Рома обійняв Віку, яка плакала так, що ледь не кричала. Діма, Даня й Андрій стояли, сумно похиливши голови, навіть не сперечались між собою. Денисові очі наповнились слізьми, а вилиці ледь помітно стиснулись.  Свєта тримала Пашину руку, ніби сподівалась, що він ще прокинеться, а сльози капали додолу на холодне тіло хлопця. Катя плакала, не відпускаючи Діанину руку, хоч бачила, що дочка полковника теж на межі істерики. Чи не у кожного присутнього за останню ніч зникла частинка життя, розчинившись у небесах.
- Там вас точно охоронятимуть, - прошепотів Рома, піднявши погляд на стелю шатра.
***
Вона перебирала ногами по мертвому полю. Чим глибше заходила, тим більше її чоботи бруднились болотом і кров'ю. Але вона далі йшла: втомлена, заплакана, поплямована кров'ю. Підняла очі на небо. Сонце ледь виднілось за густим ранковим туманом. Мертві тіла, ножі, зброя... Вона перебирала у голові спогади тієї жахливої ночі.
- Брате, - прошепотіла крізь сльози, - вибач, що не вберегла. На її очі навернулись сльози, які було вже важко стримати. Ззаду до неї підійшов Детектив і міцно обійняв її за плечі.
- Усе гаразд, Катю. Ми перемогли, - мовив він.
- Перемогли, - ледь чутно відповіла вона, кинувши сумний погляд на поле. – От тільки чого нам коштувала ця перемога?
*** (через місяць)
Вперше за довгий час компанія зібралась у своєму улюбленому кафе. Щоправда, були не всі.
- Сумно визнати той факт, що ми вже ніколи не зберемось попереднім складом, хоча минуло немало часу після битви, - сумно зауважив Детектив.
- Тільки не кажи, що ти встиг його полюбити, - здивувався Рома.
- Полюбив. Ми відчуваємо увесь смак тільки тоді, коли втрачаємо.
- Неправда! – обурено вигукнула Віка, яка поглинала своє улюблене тірамісу.
- Гаразд, твоєї любові до їжі це не стосується, - захихотів Рома.
- Тут і втрачати непотрібно, аби зрозуміти весь смак.
- Для цього достатньо мати розвинені смакові рецептори, - зауважив Медик. – І кожен смак для тебе стане унікальним.
- А яка я на смак? – поцікавилась Катя, яка лежала на його плечі.
- Як кава з карамеллю, яка пробуджує, але солодить душу.
- Оу, як мило, - розчулилась Віка.
- Готові до випускного? – перевів тему Ден.
- Готові, - відповів Рома. – Наближається грандіозна вечірка!
- Ромо, а ти зовсім не змінюєшся.
- А навіщо? Найкраще я виглядаю без масок, самим собою.
- Зате на фотографії накладаєш мільйони фільтрів, - іронічно зауважила Катя.
- Це зовсім інша справа, ти нічого не розумієш!
Усі захихотіли. Віка продовжила поїдати свій десерт, Андрій грався волоссям своєї дівчини, а Детектив і Рома споглядали і вікно: за ним – мозаїка зелених дерев та різнобарвних квітників, які ніби пригрівали помучені душі.
***
- Нарешті ми зустрілися після іспитів! – радісно вигукнула Ліза, побігши обіймати дівчат.
- Чи не востаннє, - сумно додав Рома.
- Ми сумуватимемо за тобою, сонце, - Катя підійшла до хлопця, взявши його за щоки, і весело додала: - Але перед випускним міг би й поголитись.
Усі зареготали.
- Катю, а що це відбувається? – насмішкувато запитав Андрій.
- Даруйте, мій повелителю!
Усі знову засміялись, а Рома прокоментував:
- Бачу, у тебе сьогодні чудовий настрій.
- Краще не буває, - відповіла дівчина.
- Даруйте, що запізнився! – компанія випускників почула знайомий голос: це прийшов Даня. Обернувшись, Катя вигукнула:
- Брате!
Дівчина підбігла до нього, кинувшись в обійми.
- Люблю тебе, кузено, - усміхнувся він і звернувся до решти одинадцятикласників: - І кожен фініш – це , по суті, старт. З кінцем шкільного етапу. Зі святом, випускники!
- Чудовий привід, аби випити! – вигукнув Рома, і всі зареготали.
- А тобі б лише випити, - зауважила Свєта.
- Сьогодні можна, - усміхнувся Даня і витягнув пляшку шампанського. Повільно почав її відкривати, поки Рома не запитав:
- А можна швидше?
- Ні, я хочу тебе подратувати.
Раптом ковпачок полетів у небо, а піна утворила фонтан, розлившись на асфальт.
- Нарешті! – зрадів Рома.
- З кожного по ковтку, - нагадав Даня. – Не більше, - він кинув погляд на хлопця.
- А кого немає? – зауважив Остап.
- Віки й Діани, - відповіла Аня.
- Цікаво, кого Вікторія зачарувала цього разу, - додав Назар, і всі вибухнули від сміху.
- Вікторія тут, юний пліткарю! – весело відповіла дівчина позаду. І вона була не сама.
- Квартонський? – здивувався Назар. – Нічого собі, Вікторіє, цього разу ти залізла досить високо.
- Тобто те, що Детектив поруч йде з Діаною, нікого не зацікавило? – перебив їх Даня.
- У Детектива довгі вуха, архітекторе! – прокричав той до Дані, і всі захихотіли.
У цю ж мить із кабріолета поруч вийшла Марта з Олегом. Вона була у синьому пишному платті із блискітками на поясі та глибоким декольте, що підкреслювало її немалий бюст. Йшла невпевнено, тримаючись за Олега, а той йшов, ніби нічого не сталось.
- Вона тепер ще більше схожа на матрьошку, - прокоментувала Катя.
- Які люди! – іронічно вигукнув Діма, кинувши на Олега зневажливий погляд.
- Справді, Квартонський? – відрубав він. – Ти мене осиротив.
- Насправді, Боса вбила я, - заперечила Віка, посміхнувшись Олегу.
- Кримінальна парочка.
- Годі сваритись, - перебив їх Остап. – Мені нецікаві ваші скандали.
- Сьогодні ідеальна нагода, аби відірватись на повну! – додав Рома.
***
- На сцену запрошую учнів одинадцятих класів, - оголосила ведуча, а Катя прокоментувала:
- Ця площу для танців сценою важко назвати.
- Панчишина Романа, Кравченко Вікторію, Терновську Катерина та Красновську Світлану!
Четвірка підійшла до мікрофонів. Коли всі замовчали, то Рома невпевнено почав говорити:
- Сьогодні одне з найвизначніших свят у нашому житті, якого ми чекали ще з дитинства, а зараз мріємо прожити шкільне життя знову. Але дочекались його не всі. Тут бракує людей, які б хотіли побути на цьому святі не менше за нас.
- У наших очах вони герої, - додала Віка.
- І померли, як герої, - продовжила Кейт. – Вони полягли за спокій та свободу, на що б наважився не кожен.
Юро, хоробрий воїне, ти був нашим променем енергії та вірним другом. Галко, ти – наше золотоволосе море позитиву і любові, такої ж безмежної, на яку ти заслуговуєш. Ніко, наша зіронька, яка тепер, на жаль, не сяятиме на телеекранах, але завжди буде прикладом, маятником, дороговказом. Яріку, сонце наше, відважний вояко, ти був для нас найкращою радістю, розрадою, найкращим другом та жартівником. Пашо... Наш кактусе, - дівчина усміхнулась, але очі її наповнились слізьми. – Ти став братом. І хоч ти завжди прикидався злюкою, але нутро твоє було благородне, чисте, настільки добре, скільки добра немає в жодного з нас.
І хоч ви зараз не біля нас, я вірю, що ви будете янголами-охоронцями наших життів, а наші серця стануть домівкою ваших душ, які ніколи нас не покинуть.
- Ви достойні поваги, герої, - підсумувала Свєта. – Ви достойні вічної пам'яті у ваше ім'я, воїни за свободу.
Усі присутні в залі підвелись зі стільців, аби вшанувати загиблих.
- Ви будете найяскравішими зірками у небесному сузір'ї, - додала наприкінці Катя. Після цього усі випускники вийшли в центр залу.
- Останній танець, - зітхнув Остап.
- Пам'ятаєте, як ми на репетиціях мріяли якомога швидше станцювати його на випускному? – нагадав Рома. – Тепер не хочеться.
- Хочеться, аби ця мить тривала вічно, - сумно відповіла Катя.
Одинадцятикласники розійшлись на свої вихідні положення, і з початком мелодії вир вальсу охопив кожен куток залу, пишні плаття дівчат крутились, ніби зефір на паличці, а мужні хлопці підтримували тендітних партнерок на кожному підйомі. 
- Граційніше, Романе, - захихотіла Катя.
- Я намагаюсь, Катрусю, - усміхнувся він.
***
Вперше на вечірці танцювали усі. Можливо, через те, що в такому складі компанія збиралась чи не востаннє. От тільки...
- Де Марта з Олегом зникла? – зауважила Свєта, оглянувши зал. – Я їх не бачу.
- Яка різниця, - стенув плечима Рома.
- До речі, - перевів тему Діма, - серцеїд винен мені бажання.
Усі кинули здивований погляд на хлопців.
- А це вже цікаво! – захоплено вигукнув Рома.
- Андрію, відіжмись 10 разів над дівчиною. А щоб ти довго не думав, то я тобі допоможу: жертвою буде Катя.
- Дурень усміхнувся Медик, підійшов до дівчини, галантно простягнув їй руку і прошепотів: - Катрусю, Ви мені потрібна.
- Я завжди Вам потрібна, не тільки зараз.
- Навіть не буду з цим сперечатись, міледі.
Катя неквапливо лягла на підлогу, а хлопець приступив до свого завдання.
- Збоку це виглядає вельми весело і неординарно, - прокоментував Рома, і всі захихотіли.
- Більше я з тобою парі не укладаю, - звернувся Андрій до Діми, виконавши завдання.
***
По залу рознеслись ноти повільного танцю. Майже всі розбились по парах: Андрій на руках поніс Катю у центр залу, Діма потягнув за руку Віку, яка вже втомилась танцювати на підборах, Рома запросив Свєту, Детектив – Діану, Аня – Назара, Ліза – Остапа, лише Даня залишився стояти біля столу.
- Ці розваги не для мене, - стенув плечима хлопець. Не встиг він сісти, як до нього підбігла Катина сестра і весело вигукнула:
- Даню, потанцюєш зі мною?
Той засміявся і відповів:
- Ходімо, принцесо.
Він підняв малу кузену на руки і поніс у центр залу, а дівчинка задоволено запищала
- Як це мило! – розчулено вигукнула Катя, побачивши їх серед решти пар.
- Навчиш танцювати свого старого брата? – звернувся Даня до Діани.
- Ти зовсім не старий! – здивувалась та. – Але танцювати навчу.
Вони взялись за руки і почали незграбно, кумедно танцювати, а всі пари дивились на них, усміхаючись від вуха до вуха.
- Не знала, що Даня буває таким милим, - прошепотіла Свєта Ромі.
- Теж вперше його таким бачу, - відповів хлопець, а коли танець закінчився, то Даня весело промовив:
- Хлопці, даруйте, але у мене сьогодні була найкраща дівчинка!
***
Перед світанком одинадцятикласники та їхні гості пішли зустрічати сонце на пагорб. Втомлені, заплакані, але не менш щасливі. Роса лоскотала їм ноги, а шкільні спогади гріли душі.
- Пам'ятаєте, як ми розігрували весілля Роми й Каті? – спитала Віка, і всі зареготали.
- Ми то пам'ятаємо, але тебе тоді ще з нами не було, - нагадав Назар.
- Моя душа була з вами.
- Не жартуй так, - зауважив Рома.
- Остапе, пам'ятаєш, як ми наминали за дві щоки бутерброди за задньою партою? – втрутилась Катя.
- Угу, а потім фізичка спіймала нас на гарячому, - відповів хлопець. – Пам'ятаєш, як ми з Яріком і Діаною грали покер на хімії?
- Як таке можна забути?
- Пам'ятаєте, як Рома прийшов на наш урок, а потім його вигнав учитель з інформатики? – захихотіла Віка.
- Але я залишився з вами, - зауважив хлопець.
- Пам'ятаєте, як ми прогулювали математику в парку? – весело спитав Назар.
- А потім вона обіцяла, що відмовиться від нас, - додала Аня.
- А пам'ятаєш, як ти кинув арахіс у нашу біологічку? – звернулась Ліза до Назара, а той запитав у відповідь:
- А пам'ятаєш, як ти їй доводила, що пройшла еволюцію? До того ж, успішно.
- Хіба ж ні?
- Не знаю, але потім ти підійшла до неї і сказала, що помираєш, бо у тебе заболіло в боці.
Усі зареготали.
- Ми вже дійшли! – повідомив Даня, а Діана його перебила:
- І що б ми без тебе робили.
Сонце на пагорбі лагідно гріло випускників, ніби нагадуючи їм: це останні миті їхнього теплого дитинства, безтурботного шкільного життя.
- Але це початок нового етапу, друзі, не забувайте, - звернулась Катя до випускників.
Даня розлив усім у пластикові стаканчики шампанське. Час невблаганний, безжальний: із кожного хвилиною сонце підіймалось все вище над горизонтом, а одинадцятикласники наближались до кінця їхнього спільного життя.
- Я люблю вас, випускники! – вигукнув Рома, додавши: - І сумуватиму за вами.
- Ми завжди чекатимемо тебе у Львові, - підбадьорила Катя.
Усі постукались стаканчиками із вигуками: задоволення від кінця шкільної стежки змішалось із невблаганною, неминучою розлукою. Ось і сонце розсіяло туман, але не питання, які кожен задавав сам собі. Що буде далі: майбутнє, сповнене сюрпризів, невідоме нікому, чи безжальна карма?