Лабіринт нічного криміналу: знайти вихід

Гості з минулого

- Вона ще пошкодує, - бурмотіла шатенка з яскраво намальованими губами і чіткими вилицями, ходячи по кімнаті.  – Не вдалось знищити Березневському, не вдалось його відбитому охоронцю, то зроблю це я. Готуйся, Терновська.
- Тобі ще самій не набридло її проклинати щовечора? – саркастично запитав у неї чоловік, схожий на Максима. – Годі, Аліно.
- Я не можу змиритись з тим, що їй завжди щастить втекти від вбивства.
- Ще все попереду. Не хвилюйся.
- А я й не хвилююсь, це їй потрібно.
- Не нервуй.
Чоловік підвівся зі стільця, підійшов ззаду до Аліни і ніжно, ніби боячись зачепити якусь одну із найвразливіших струн, обійняв її. У кухні запанувала тиша.
***
- Бачила останню фотку в Інстаграмі Свєти з Дімою? – весело запитала у Каті Віка.
- Бачила, і що? Не дуже розумію, відколи тебе цікавить хоча б один з них, - відповіла та.
- Ну, вони так виглядають, ніби їх стосунки – показуха.
- Ой, Віко, нам яка різниця?
- Це все так цікаво.. Діма – мажор, а Свєтка кожного тижня змінює хлопця...
- Не починай! Свєта – нормальна дівчина, чого всі так вчепились. Тим більше, у кожного свої «таргани» у голові. Просто у всіх різні, і часто ми можемо не зрозуміти інших.
- Ти занадто принципова.
- Ось і мій знайшовся! – весело вигукнула Кейт і почала гладити по своїй голові: - Залазь назад, друже, нас впіймали на гарячому, - дівчина ніби зверталась до свого уявного друга.
- Повір, знайдеться людина, або й не одна, заради якої ти зламаєш усі свої принципи та зітреш кожну межу, дану своєю свідомістю.
- Можливо, і з нею так буде?
- Любонь. Але це все й справді дуже дивно.
***
Катя випадково зустріла Детектива у школі. Проходячи повз нього, кинула свій звичний презирливий, сповнений холоду погляд. Дівчина, мабуть, навіть б і не привіталась з ним, якби Ден її не зупинив фразою:
- Ігноруємо? Он як?
- А чого відповідати? – скептично запитала та.
- Корона тисне?
- Краще, щоб тиснула, аби тільки не спадала.
- Давно така стервозна?
- Відколи хтось пішов, не пояснивши ситуацію. Поки хтось не кинув мене з проблемами, створеними втікачем. Ти справді хочеш про це поговорити?
- Не дуже, але питання маю.
- Яке ж?
Катя гордо підняла голову, глянувши Дену в очі, а той іронічно почав:
- Я розслідую справу про вбивство Березневського, думаю, ти знаєш.
- І що? - дівчина намагалась триматись і, здається, у неї це добре виходило.
- Зараз важлива кожна деталь. Я знаю, що ти зустрічалася з ним... У його кабінеті. Чому так часто? Яка мета ваших зустрічей?
Трохи подумавши, Кейт відповіла:
- Шкільні заходи обговорювали.
- Чому ж тоді тільки удвох? Я вже й не згадую про позаурочний час.
- У решти репетитори були.
- Гаразд, як знаєш. Нагадую, твої слова відіграють велику роль і можуть зіграти як на твою користь, так і проти тебе. Якщо матимеш, що ще сказати – звертайся.
- Угу. Ти – це останній Детектив, якому я буду розповідати що-небудь попри те, що ти найвідоміший не тільки у нашому місті. Можливо, й найкращий.
- Побачимось, Катю.
- Сподіваюсь, ні, - відрубала дівчина і пішла туди, куди й планувала до зустрічі з Деном.
***
Тим часом Медик разом зі своїм товаришем чекав у коридорі свою лекцію. Чесно кажучи, Андрій не вирізнявся серед своїх однолітків дружелюбністю, але, як і всі, знайшов друзів у свій групі. Його звуть Макс, він – високий худорлявий брюнет з  веселим поглядом, почуттям гумору і великим добрим серцем. Хлопець – повна протилежність Дена, який, навпаки, завжди холоднокровний і ніколи не випускає емоції ззовні.
Часто Медик і Макс жартували з переляканих першокурсниць, деколи навіть фліртували, хоча ніхто за це й не ображався. Усі знали, що друзі не хотіли когось принизити, тому й сприймали їх, як парочку жартівників.
Але сьогодні вони вирішили «вчепитись» не до переляканих, а популярних: першокурсниці – блогерки Софії, яка ще з перших днів прославилась у медичному університеті завдяки своїм відео в Інстаграмі. Цього разу вона знову щось знімала.
- Агов, блогерко, пропіариш? – весело звернувся до дівчини Макс. 
- Хіба, якщо заслужиш, - захихотіла Софія і перевела свій погляд на Андрія, який не розумів, чому він такий багатозначний: прохальний, питальний, розгублений, можливо, такий ж веселий, як і був, просто хлопцю побачилось. – Але я би хотіла поговорити з Андрієм. Віч-на-віч, якщо можна.
Макса це трохи образило.
- Ось так ти мене відшила! – вигукнув він.
- Забудь, це не те, про що ти думаєш, - усміхнулась Софія.
Андрій з дівчиною відійшов до найближчого підвіконня, залишивши Макса наодинці з подругою Софії, Настею. Вона нижча за свою приятельку, схожа на янголятко: пухкі губи, легкий рум'янець на щоках, ясно-блакитні очі, біляве волосся.
- Мала, - впевнено звернувся Макс, - твої батьки часом не пекарі?
- Ні, - сором'язливо відповіла Настя. – А до чого тут вони?
- А звідки в них тоді така булочка?
- Чому відразу булочка? Я й справді така товста?
- Ні, що ти? Вибач, Насте, я зовсім не хотів тебе образити! Ти дуже мила.
- Та можеш не виправдовуватись, я все зрозуміла.
- Я забув сказати, що люблю булочки. Особливо з корицею.
- Максе, я зараз справді тебе поб'ю!
- Ой, всі дівчата такі, - зітхнув Макс. – Вам компліменти робиш, а ви ображаєтесь. До речі, ти так мило виглядаєш, коли злишся.
- Ну все, це була остання крапля! – Настя стукнула кулаком у Максову руку.
- Заради такого я можу й потерпіти.
Тим часом Софія вирішила не гаяти часу і одразу перейти до того, що її так цікавило.
- Тут така справа... - невпевнено почала вона.
- Слухаю, часу небагато, - відповів Медик.
- Я бачила тебе недавно з дівчиною в центрі міста, поки їхала трамваєм. То часом не була Катя Терновська?
- Угу, зрозуміло. Вона. А звідки ти її знаєш?
- Ми колись були подругами.
- І що ж сталось, що ти не можеш їй навіть написати?
- Непорозуміння виникло.
- Невелике?
- Ну, тоді цього було достатньо, аби перестати спілкуватись. Я хотіла спитати, як вона? У неї все добре?
- Начебто, поки все добре. Але якщо так хочеш дізнатись, то краще напиши їй. Або зателефонуй. Так буде краще.
- Гаразд, я зрозуміла. Дякую.
***
Того вечора Катя, Віка, Рома і Паша знову зустрілися вчотирьох у своєму улюбленому кафе. Цього разу у них, здавалось, була ціла купа для розмов. Попри їх напружений режим дня, завантажений навчанням, між друзями відчувалась затишна, легка атмосфера.
- Ви вже реєструвались на ЗНО? – поцікавився Рома.
- Ще ні, - відповіла Віка і, глянувши на здивовані погляди решти, швидко пояснила: - Я десь свій паспорт загубила.
- А це вже не жарти, - втрутився Паша. – Ти всюди його шукала?
- Всюди, і ще перевіряла по декілька разів.
- Спробуй ще, можливо, знайдеш.
- Ну я вже кожен куточок вдома обшукала!
- Ну чому ти така вперта?
- Я вперта? Сам спробуй знайти!
- Мені навіщо? Не я ж загубив.
- А ти, Катю? – перебив їх Рома. – Вже зареєструвалась?
- Було важко, але я це зробила, - переможно відповіла дівчина.
- Невже настільки важко?
- Ні, просто сервер завис через перевантаження.
- І який предмет тобі не зараховуватиметься в атестат?
- Математика.
- Чому саме вона?
- Я вирішила, що так буде краще.
- Хвилюєшся?
- Зовсім трішки.
- Ну і хвойда! – вигукнула Віка настільки голосно, що на неї глянув кожен відвідувач у кафе.
- Який порив емоцій! – весело прокоментував Рома.
- Поясни, що ти маєш на увазі, - збентежено додав Паша.
- Та Свєтка виставила ще одну фотку з Квартонським, - пояснила Віка.
- А нам яка до них справа? – скептично запитала Катя.
- Чого ти взагалі вчепилась до Свєтки? – поцікавився Рома.
- Мені здається, що вони щось приховують, - відповіла Віка. – Тим більше, Діма собі фотографії зі Свєтою не постить.
- Будь ласка, - втрутився Паша, - припиняйте цей дитячий садок.
- Це не дитячий садок!
- А що ж тоді? Вони дорослі люди, нехай самі розбираються.
- Ой, не подобається мені це все.
- Тобі, можливо, й не подобається, але принаймні, й не зачіпає тебе.
- Поговорімо про щось інше, - втомлено втрутився Роман, і усі затихли.
***
- Що ти вже задумала? – скептично запитав чоловік, який сидів біля Аліни.
- Ой, Адаме, щось цікаве, скоро розповім, - відповіла жінка і додала: - Я просто хочу її налякати. Але буде весело!
- Ти й справді садистка.
- Люблю, коли люди отримують по заслугах. За цим так круто спостерігати!
- Що вона тобі зробила?
- Зіпсувала життя мені, тобі і моєму чоловіку!
- Нам вона нічого не зіпсувала. Ми були разом ще до її появи. Змирись з цим, Аліно.
Адам понуро глянув на жінку, але більше вже нічого їй не сказав. Допив свою чашку кави і пішов у спальню, залишивши Аліну наодинці зі своїми думками.
***
- І чого ж тебе так той мажор зі Свєткою цікавить? - поцікавилась Катя, коли вони були удвох з Вікою в супермаркеті, намагаючись вибрати глазурований сирок.
- Мене тільки цікавить, як вони замутили, - пояснила дівчина і швидко перевела тему: - От мені завжди було цікаво, чому парні батончики, на кшталт «Твіксу» є, а парних глазурованих сирків немає?
- Як це, немає? А це що? – Кейт взяла з полиці єдиний парний, який знайшла і показала його Віці.
- Гаразд, проїхали. Я думала, що немає.
- Ну, якщо не подобаються, можеш створити свою.
- Смішно, Катю. Я такій сфері діяльності збиралась своє життя присвячувати.
- Але сирків то хочеться!
- Тут ти маєш рацію.
Віка усміхнулась краєм губ, а Катя так і не могла зрозуміти, чи справді Віку так цікавили глазуровані сирки. Шкода, бо згодом Кейт теж задумалась.
***
Наступного дня до Андрія зателефонував Ден.
- Привіт, - мовив він збентеженим, але водночас і збудженим від нових таємниць тоном. – Йдеш сьогодні в інститут?
- Ні, а що? – скептично поцікавився Медик.
- Мені потрібно проїхатись в 18 школу, подумав, можливо, хочеш зі мною...
- Навіщо тобі туди?
- Поліцію викликали, казали, щось цікаве.
- Овва! Цікаво, що ж там трапилось.
- Їдеш?
***
Тим часом на подвір'ї школи було вже чимало людей, які не зводили очей з кам'яної огорожі і цікавились у вчителів, що трапилось. Ті навіть не знали, що відповісти.
- Що ж там відбувається? – зацікавлено спитав Рома, коли побачив з вікна натовп.
- Ходімо,побачимо, що всіх так збентежило, - запропонував Паша.
- Не подобається мені це все, - опустила очі додолу Кейт і пішла з Вікою вслід за хлопцями.
У коридорі було не значно тихіше, ніж на вулиці. Метушня, наповнені людьми коридори, звуки поліцейських сирен, які було чути у кожному кутку. Здавалось, ніби наближався апокаліпсис або, щонайменше, війна.
Друзям вдалось пробратись на вулицю зі школи, хоча було важко. Коли вони намагались підійти до огорожі, полковник Крупчевський запитав:
- Ви чому сюди прийшли?
- Усе гаразд, вони з нами, - відповів ззаду Детектив.
- Навіть так.
- А що відбувається? – запитав Паша у полковника.
- Це ж хіба не ваших рук справа? – погрозливо відповів той.
- Ні, не сьогодні, у нас навіть немає червоної фарби, чи що це таке...
- Це не фарба, - втрутився Медик. – Це кров.
- Ого! А що тут пише? – здивувалась Віка.
Крупчевський відійшов, і Катя, Паша, Віка та Рома нарешті змогли прочитати, що там було написано.
- Finis tuus veniet cito, - прочитав Рома і здивовано запитав: - Це що таке?
- Латинь, - усміхнувся полковник.
- А хтось розуміє, що це означає?
- Я розумію. Але боюсь, що когось це може налякати, - відповів Медик.
- Кого це налякає? – захихотів Паша. – Розіграш якийсь!
- Не схоже. Текст виведений кров'ю, автор погрожує комусь.
- Що?
- Скоро настане твій кінець.
- Це переклад, - пояснив Детектив і додав: - Знизу надпис AlnKhr. Швидше всього, автор цього погрозливого тексту.
- Твій кінець – це чий? – здивовано запитав Рома.
- Якби ми знали, - похитав головою полковник.
- Чи можна якось перевірити, чия це кров? – боязко спитала Віка, а Роман зареготав:
- Ха-ха! Як ти хочеш це перевірити?
- Малоймовірно, - сухо відповів Андрій.
- Як ви думаєте, це має зв'язок з вбивством Березневського?
Усі затихли, і лише через деякий час Ден тихо мовив:
- Все може бути.
- Потрібно це з'ясувати якомога швидше, - нагадав полковник. – Ніхто не знає, що нас чекає далі.
- Мені здається, все набагато важче, ніж здається, - перебив його Ден. – Важко розібратись.
- Насправді, нічого важкого у цьому немає. Просто потрібно зловити злочинця. Ми не можемо чекати, поки він або хтось з його компанії вб'є ще когось! До речі. Чому ви досі тут? – звернувся Крупчевський до компанії. – Ви повинні були піти.
Віка, Рома і Паша збиралися йти, а Катя підійшла до огорожі, ніби зомбі.
- Що ти робиш? – розгнівано запитав полковник.
Катя стояла декілька хвилин, не ворушачись, ніби намагалась звернути увагу на кожну літеру, виведену кров'ю. Наважившись, ледь чутно прошепотіла:
- Я знаю, хто це.
- Ну і хто ж? – скептично запитав полковник.
Але Кейт не відповідала.
- Катю, все гаразд? – тихо спитав Рома.
- Думаю, що ні. Заведи її в медпункт, - звернувся Ден до Андрія, - бо зараз біля цієї огорожі й знепритомніє.