Таблетка

Розділ 10

- А куди ми взагалі? - запитала я Влада, натягаючи захисний шолом.
- До Валіка, ти ж його знаєш, - відповів хлопець і на мить зупинився.
- Ти вечеряла?
- Ні, але я не голодна, - запевнила я, хоча це була не правда.
- Добре, - відповів він.
Хлопець швиденько сів на байк, зачекав поки це зроблю я і, з гучним риком, рушив. Ми їхали нічним містом. На дворі пізній травень. Повітря було теплим, навіть гарячим і приємним. Воно ніжно обдувало частинки моєї шкіри, які не закривала тканина одягу.
Я міцно притиснулася до хлопця руками та розглядалася по-сторонам. Всі магазини світилися яскравим світлом. З ресторанів, час від часу чулося відлуння музики. Безліч людей гуляли вулицями і всі вони були щасливими.
Ми зупинилися на світлофорі, я помітила одну милу пару напроти нас: хлопець ніжно взяв за руку дівчину, вони весело з чогось сміялися. За кілька секунд, хлопець ніжко огорнув долонею її щоку і притянув до своїх вуст. Саме в цей момент Влад рушив.
Я обожнювала літо саме за такі моменти. Воно наче робило нас живими. Воно створене для щастя, для теплих вечорів з друзями, для пісень під гітару біля вогнища, для солодких поцілунків та нових знайомств.
Влад зупинив байк на одній із центральних вулиць міста. Він абережно встав та скинув шолом. Я, нерозуміючи, продовжувала сидіти.
- Валік живе не тут, - промимрила я через шолом.
- Так, але ти не поїдеш на вписку голодною, - сказав Влад.
Схоже я зрозуміла про що він.
- Та не треба...,- почала я, але друг мене перебив.
- Ти не уявляєш як погано пити на голодний шлунок, - сказав він посміхаючись. - Та годі тобі, ходи, - він жартівливо потягнув мене за руку.
- Ну, просто, якось не зручно, - сказала я, злазячи з байка.
- Не зручно буде, якщо знову доведеться везти тебе додому. А якщо не поїш - доведеться, - посміхнувся він.
- Ну, добре, - чомусь з питальною інтонацією вимовила я. 
Зовсім скоро, пройшовши головною вулицею, Влад звернув у вузеньку вуличку, а я за ним.
- Прошу, - промовив хлопець відчинивши для мене двері кафе.
Я пройшла всередину. Це було підвальне приміщення з неоновим освітленням. По обидві стінки залу розміщювались темні столики з м'якенькими фіолетовими диванами. Ми обрали один із них, той що був вільним. Офіціант, приємний молодий хлопець, приніс меню.
- Що ти будеш? - запитав Влад, розглядаючи меню.
- Я напевне візьму салат, - сказала я, шукаючи найдешевші позиції в меню.
Хлопець опустив меню і подивився мені в очі:
- Ти вегетеріанка?
- Ні!
- Тоді візьмемо щось м'ясне. Ти не наїшся салатом.
- Та ні, справді, я не...
- Нат, усе нормально. Вибери те, що дійсно хочеш. Я знаю, що дівчата не харчуються одними салатиками. Ви теж люди.
Слова Владіка посміхнулися мене.
- Ну тоді, давай візьмемо піцу на двох, - запропунувала я.
- Яку? - з інтузіазмом відповів він.
- Е, ну не знаю.., - я повернулася до меню. - Якусь з куркою...
- Б'янко? - запропунував хлопець.
- А де вона, я щось не можу знайти, - промовила я, наполегливо шукаючи назву у списку.
- А там на початку сторінки, - підказав Влад.
Я нарешті знайшла потрібну позицію, прочитала склад і погодилася на запропоновану Владом страву.
- Що питимеш?
- Я нічого не хочу, - відповіла я, знаючи, що напої в кафе коштують потрійну ціну.
Влад знову підвів погляд на мене, схиливши голову трішки набік: - Мені знову починати лекцію?
- Та ні, не треба, - посміхнулася я. - Я буду вишневий сік.
- Зовсім інша справа, - посміхнувся Влад. - Не соромся, - тихо додав він.
Ми замовили їжу, її принесли відносно швидко. В перервах між жуванням ми жартували та сміялися. Добре наївшись ми попросили рахунок. Коли його принесли, я швиденько заглянула в середину, порахувала свою долю і тягнулася до гаманця.
- Я заплачу, - спокійно сказав Влад.
- Та ні Влад, я можу за себе заплатити, - впевнено відповіла я.
Мало того, що мій роботодавець 17-річна малолітка, так тепер я ще й харчуватимусь за його рахунок?! Це вже якесь приниження виходить.
- Нат, я знаю, що ти можеш. Я ж не кажу, що не можеш. Але по правилам етикету, платить той, хто запросив, а запросив я. Наступного разу запросиш ти і ми поїмо за твій рахунок, - посміхнувся він.
Не маючи сильніших аргументів, я погодилась.
Хлопець спокійно поклав гроші до рахунку, ми вийшли з кафе.
Ще хвилин сім ми їхали містом в, добре знайому мені, квартиру Валіка. Подорозі ми зупинилися в супермаркеті, Влад купив упаковку з бляшанками світлого пива. Хлопець припаркував байк на парковці біля будинку і, взявши з собою шолеми та «подарунок», ми пішли у квартиру.
Нам відчинив усміхнений Валік.
- О-о, Ната і ти приїхала! - зрадів хлопець та п'яно мене обійняв. Йому явно тут весело і без нас.
- Привіт, - посміхнулася у відповідь на теплий прийом Валіка я.
Після вітання ми з Владом пройшли у вітальню. Вона як завжди була обкурена та задимлена. Валік забрав упаковку з пивом та відійшов. Єдине джерело повітря - чиїсь неонові джибіельки, що голосно крутили музику.
Що-що, а туси в квартирі Валіка ніколи не змінювалися: на столах, як і раніше, був розставлений різноманітний алкоголь, вся вітальня була забита людьми, а на дивані пошло цілувались парочки.
- Привіт Влад! - пролунало збоку від мене. Хлопець відійшов в бік і зник в натовпі.
Я, як-небудь, проштовхалася на кухню - туди завжди зносили вино. В малесенькому приміщені хрущовської кухні тіснилося не менше десяти людей. Більшість скупчилися біля прочиненого вікна і курити смердючі цигарки. Я швиденько обрала одну із безлічі пляшок на столі і, трішки відпивши, рушила в прийомну.
Під дією вина, мені стало весело. В голову вдарило дике бажання танцювати. Я рушила в середину кімнати і приєдналася до рухів натовпу.
- Ната, приві-іт! - підійшла до мене, на перший погляд, не знайома дівчина. Я скоса подивилася на неї.
- Ми так давно не бачилися! - весело вела вона.
Дівчина помітила мій прискіпливий погляд:
- Я Аня, пам'ятаєш? Ми познайомилися в березні у Олі на вечірці. Мені ще було погано і ти мені допомагала.
Придивившись уважніше до її обличчя, я впізнала в ній дівча, яке набухалося практично до алкогольного отруєння. Нам з Ольою довелось її відкачувати. Ну хто ж так п'є?! Дурне теля!
- Пам'ятаю, - п'яньким голосом промовила я.
Вона обійняла мене. Збоку нас почали штовхати, адже я перестала танцювати. Судячи з вигляду Ані, вона хотіла не лише привітатися, тому я взяла її за руку і відійшла в кінець кімнати.
- Що таке? - запитала я.
- Та я... мені..., - ніяково затиналась вона, - мені сказали, що ти з Владом Коханчуком...що між вами?
- З ким? - непевно запитала я, адже не знала фамілії Влада.
- Ну от, - дівчина вказала пальцем на хлопця в іншому кінці кімнати, - ну Влад.
- А, - я впізнала в фігурі знайомого хлопця, - так, я його знаю.
- А ви, типу, разом? - обережно запитала Аня.
- Ні, ти що. Він просто мій знайомий, - відповіла я, упускаючи факт того, що він до того ж мій шеф.
- Ой, то добре, а я так переживала, - посміхнулася вона. - А ти можеш нас познайомити? Він мені подобається вже другий рік, а я все боюсь підійти.
- Та, окей.
Я взяла Аню за руку і потягла до Влада. На моє величезне здивування, при згадці про симпатію до хлопця та проханні познайомити, в грудях неприємно зашкребло.
Я підвела дівчину до невеликої компанії хлопців, з якими саме перемовлявся Влад. Вони сміялися та потихеньку відпивали алкогольні напої з пластмасових стаканчиків.
Влад плавно повернув голову в мою сторону. Моя п'яна уява домалювала теплі нотки в погляді хлопця, коли ми зустрілися очима. Наче він був надзвичайно радісний мене бачити. Чому б це йому радіти?
- Це Аня, - трішки п'яньким голосом представила дівчину я, перекрикуючи музику.
Аня явно уявляла душевніше знайомство, але мені було зовсім не до цих мильних опер.
- Привіт, - ледь чутно проказала вона.
Я, виконавши свою місію «познайомити», п'яно обернулася, протаранивши плечем Влада, і рушила вперед.
Я не встигла дійти назат до центру кімнати, як за спиною почула: «Ната!»
- Ната! - пролунав в мене над вухом дівочий голос. Його власниця міцно обійняла мене. Аж коли я відхилилась, то впізнала в дівчині Олю.
- Привііт, - радісно промовила, буквально фізично відчуваючи дію алкоголю в моєму організмі. Здоровий глузд вже не міг керувати моїм тілом і я знала, якщо відпити ще буквально один ковток, я не пам'ятатиму завтра половини сьогоднішніх подій.
Я відхилилась від дівчини і відпила ще кілька ковтків із майже порожньої пляшки вина в моїх руках.
- Хочеш? - запропунувала я. Подруга із задоволенням вихопила в мене з рук запропоновану пляшку і відпила.
- Ідем на балкон, - перекрикуючи музику, проказала дівчина.
Оля взяла мене за руку і потягнула дверей на балкон.
Свіже нічне повітря трішки освіжили мої думки. Ми всілися на підлозі, обіпершись спинами на стіну. Оля витягла з карману цигарку та запальничку:
- Будеш? - запитала подруга підкурюючи.
- Ні, - відмовилась я.
Вона мовчки підпалила цигарку та зробила кілька тяжок. Тепер запах приємного літнього повітря перемішався із смердючим нікотином. Я трішки відсунулась.
- Як там твоя нова робота? - запитала подруга, випускаючи з рота дим.
- Та все добре, зарплата хороша..., - скутно відповіла я. А що зазвичай відповідають на такі запитання?
- А чому про свого нового хлопця не розповідаєш? - хитро посміхнувшись промовила Оля.
- Про кого? - щиро здивувалася я.
- Ну про того красунчика з яким ти прийшла.
- А-а, та ні, це мій шеф.
- Шеф?! - очі подруги округлилися.
- Ну типу, там довга історія... Він брат Ніколь і...він запропунував мені роботу в своєму кафе. Ми трішки здружились.
- У нього є своє кафе?
- Так. Напевне не в нього, а в його батьків, але керує ним повністю він.
- О, то він мажорчик, - посміхнулася Оля, затягнувши в легені дим.
Я просто промовчала.
- Ну і що там, у вас вже щось було?
- Ні, - швидко кинула я.
- Що взагалі? - здивувалась подруга.
- Так!
- Навіть не цілувались ?
- Навіть не цілувалась! - наголосила я.
- А чому так? Подруго, не втрачай його. Хлопчик про грошах...
- Ну то й що, Олю! Гроші не головне в житті! - взбіслась я. Навіть не знаю, що дало такий вибуховий ефект - алкоголь чи минулі стосунки. Чи все разом? Ще тоді, стоячи на вокзалі і тікаючи від всіх і все, я твердо вирішила - ніяких корисливих стосунків! Досить з мене «багатих» хлопців.
- Та добре, - наче виправдовувалась дівчина. - Я ж нічого проти не маю, просто він реально ніби норм.
- Він малий Олю! Я не розглядаю його як чоловіка. Друг - окей, але не хлопець!
- Подумаєш, на рік молодший.
- На пів, - підправила я.
- Так тим більше!
- Ну у нього навіть обличчя ще дитяче!
- Ну, як знаєш Нат, - знизала плечима подруга. Вона загасила сигарету об стіну і перекинула через балкон. 
Я почула неприємний скрип старих дверей. Нервово повернула голову: -«Кого там принесло?!»
- Привіт, - посміхнувся Влад.
Перше, що зринуло в моїй голові: скільки часу він тут стояв і що встиг почути.
- Привіт, - намагаючись не видати свого переживання сказала я.
Хлопець присів біля нас. Щось в його обличчі підказувало: як би я не сподівалася на краще, він почув достатньо...