Таблетка

Розділ 3

Зранку я прокинулась з тривогою в грудях. Це відчуття не навідувалось мене вже кілька місяців.
Вперше, воно з'явилось, коли я вирішила, що буду тікати. Воно супроводжувало мене весь мій останній тиждень в рідному місті. Після переїзду - воно лише зросло.
Воно зжерало мене з середини цілих два місяці. Я жила в постійному страху, що мене вистежать. Я не могла щиро сміятись, адже постійно відчувала цю пекучу тривогу. Вона дусила мене на протязі дня, зранку до вечора. Я засинала з нею і просинаючись, лише хвилинку могла насолодитися свободою. Потім воно поверталось... Поки одного ранку, я просто не відчула цього відчуття.
Його не було і все... Воно зникло так само безслідно, як і з'явилось. Тоді я вперше прогулялася з братом, пішла в нічний клуб. Мені було так легко.
Я щиро сподівалася, що воно пішло назавжди. Але помилялась.
Я пішла в ванну, змусила себе прийняти теплий душ, почистила зуби. Кілька хвилин я просто вдивлялася в своє відображення в дзеркалі.
Відкривши шафу, я сяк-так підібрала собі одяг. Макіяжем я намагалася замалювати наслідки вчорашньої розмови. І мені це майже вдалося. Моє обличчя вже не було таким, наче мене переїхав бульдозер, навпаки - світилось свіжістю. Новий констлер чудово перекрив сині кола під очима.
І лише мій заморений погляд, мов би старе ганчір'я у брендовому магазині Шанель, створювало дизбаланс.

О 13:45 я вже сиділа на кухні і виглядала через вікно за машиною брата. Як тільки я помітила, як темно-синій Фольцваген по напів-роздовбаній дорозі під'їжає до мого під'їзду, зриваюся з місця і біжу в коредор. Я взула біленькі кросівки та вибігла на вулицю щойно брат встиг зателефонувати.
- Я під будинком.
- Я знаю, - відповіла я, прочиняючи важкі двері під'їзду.
Не те щоб я була дуже пунктуальною, але саме зараз, як ніколи, мені було потрібно розвіятись.
- Привіт, - радісно промовив брат, щойно я прочинила задні дверцята машини.
- Привіт, - відповіла я. Я й справді була рада його бачити.
Ми обійнялися через сидіння.
- Решта вже на нас чекають, - сказав Денис вивертаючи руль аби виїхати.
- Окей, - відповіла я.
Коли ми виїхали на дорогу, я просто втупилася у вікно і споглядала десятки будівель, що проносились перед очима.
У мене ніколи не було рідних братів та сестер. Старшим братиком для мене завжди був Денис. Ми разом гралися в дитинстві, а потім тусили в школі. Він виїхав з міста якраз в той рік, коли я вступила до банди, отже наврядче про це знає. Мені завжди було соромно йому в цьому зізнаватися. Навіть в моменти, коли я справді гордилася своїм становищем. В глибині душі, я завжди розуміла, що це не приведе до добра.
Як зараз. Я ледь вирвалася зі слизьких лап минулого, та воно всерівно мене доганяє...
- Про що думаєш? - запитав брат, поглядаючи на мене у дзеркало. Його голос вирвав мене з роздумів.
- Га? - наморщивши лоба запитала я.
- Про що думаєш? - підсміюючись перепитав Денис.
- А, - звичайно, я не буду казати правду, - та так. Робота, - не даючи йому можливості вставити слово, я перевожу тему: - А як там Джина?
- Класно все, - відповідає брат на запитання про свою дівчину.
- До речі, - за сорок секунд мовчанки додає Ден, - там буде ще троюрідний брат Віки. Ти ж не проти?
- Та ні, - в цьому стані, чесно кажучи мені пофіг практично на все.
- От і славно, він, здається, твій одноліток, - додає брат.
- Ага, - байдуже відповідаю я.
Наступний шмат дороги Денись намагається мене насмішити і чорт, в нього це добре виходить. За це я його просто обожнюю. Він ніколи не допитується, але завжди зарадить - в цьому весь Ден. І що б я без нього робила?
За хвилин десять пошуків місця для парковки і лайки брата ми таки паркуємось і прямуємо в парк.
На диво, тривога майже зникла. Я навіть усміхаюсь! Не знаю як він це робить. Мимоволі, я почала замислюватись над тим, яким може бути брат Віки. Вона блакитноока брюнетка з майже блідою шкірою і рожевим рум'янцем на щоках досить низького росту. Напевне він теж буде низеньким брюнетом. Хоча, вони ж троюридні. Ми з Деном всьо лише кузени, але таки сильно контрастуємо кольором волосся. Його темно каштанове, а моє ангельськи світле.
Та мої очікування взагалі не справдились. Коли ми зустрілися з рештою, я обійнялася з Джиною, Олегом та Вікою і мало не наштовхнулася на гору, що, виявляється, простягає до мене руку:
- Привіт, - чую я та нарешті підвожу очі. На мене згори-вниз дивився світло-русий усміхнений чувак. Його усмішка стає ще ширшою, коли він помічає мій перекошений вираз обличчя. Почувши смішки збоку, що належать точно моїм знайомим я нарешті подаю йому руку.
- Ната, - байдуже відповідаю я.
- Влад, - хлопець легенько потискає мою маленьку долоньку. Точніше вона здається маленькою через його лопату.
Не дивлячись на мій, впевнений, байдужий чи навіть зверхній погляд, хлопець щиро тішиться і відходить вбік.
Тут таки я помічаю, що можливо трішки перебільшую на рахунок «гори», але метер дев'яносто він точно має. А ще не має зі своєю сестрою-півторашкою нічого спільного.
- Ходімо, - тягне мене за руку Джина і я корюсь.