Таблетка

Розділ 6

Цілий тиждень я нишпорила у форумах по пошуку роботи і все марно. Потрібна освіта, потрібен досвід... А у мене вже майже закінчилися гроші. Я не можу без кінця їсти за гроші Віки. Рано чи пізно їй це набридне. А чим я буду платити за оренду квартири?
Єдина робота на яку мене б радістю прийняли це шкільна прибиральниця. Але зарплата там настільки мізерна, що мені леть вистачатиме на оренду квартири, не кажучи вже про їжу та одяг. Це не варіант.
Я намагалася влаштуватися адміністратором, офіціантом, барменом, продавцем, касиром, навіть нянею, але все безрезультатно.
Сьогодні мій останній шанс. Я іду на співбесіду в бібліотеку. Так, я людина, що за все своє життя не прочитала жодної книжки іду влаштовуватися на посаду бібліотекаря. Їх зарплата теж мізерна, але трішки краща ніж у прибиральниць.
На проїзд у маршрудці у мене пішли мало не останні гроші. Так, у мене їх на стільки мало.
Я вийшла на зупинці прямо біля одної з міських бібліотек. Всередині все було охайно та чистенько, чого не скажеш про це місце ззовні та навколо неї. В бібліотеці був досить непоганий ремонт. В повітрі стояв запах книг.
- Доброго дня, - привітно промовила я жінці за столом. Вона саме вносила дані про нову книгу в комп'ютер.
- О, доброго дня, - усміхнено промовила літня жіночка. - Це ви на співбесіду так?
- Так, так.
- Прошу, - жінка вказала долонею на книжковий столик у кінці зали.
Я тихенько підійшла до вказаного місця і сіла на один з стільчиків. Літня жіночка сіла навпроти. Її обличчя вкривали глибокі зморжки, які вказували на її солідний вік. Тим паче її тоненькі губи розтяглися в широкій посмішці. Вона привітно дивилася на мене своїми яскраво-блакитними очима через окуляри.
- Так, ну розповідайте. Хто ви, скільки вам років, де навчалися...
На мить я навіть розгубилася, але змогла швидко взяти себе в руки:
- А-а, мене звати Наталія, мені вісімнадцять. Я навчалася в коледжі на економічному факультеті (я вирішила змовчати про те, що залишила коледж після першого ж курсу). Нещодавно переїхала сюди, у велике місто. І от, починаю свій шлях з вашої бібліотеки...
Як же це вбого звучить.
Не дивлячись на це, бібліотекарка усміхнулася.
- Я так розумію ви любите читати книги?
- Ее, так! - збрехала я. - На справді я лише починаю свій...книжковий шлях, - що я мелю?! - В школі я не дуже цікавилась літературою, але зараз...Мені хочеться прочитати ко-ожну книжку в цій бібліотеці, - знову усміхаючись брешу я.
На справді, останню книгу я читала років сім тому. І те, навіть не пам'ятаю, що це було. А зараз, зважаючи на мої життєві проблеми, мені було аж ніяк не до книжок! Але це ж співбесіда...
Далі, жіночка ще хвилин двадцять розпитувала мене про все на світі і мило посміхалася кожній, щойно придуманій мною, історії.
- Ой, чудово, чудово, - мило хіхікала бібліотекарка. - Я тоді принесу деякі документи, а ви готуйте паспорт - будемо оформляти вас на роботу! - вона повільно встала з-за стола, допомагаючи собі руками.
- О, це чудово! Дякую, - радо відповіла я.
Поки жіночка пішла у коморку в іншому кінці зали, я спокійно розглядала майбутнє місце роботи. Це звісно не гарний ресторан, не крутий клуб та не модернізований офіс, але краще ніж нічого. Можливо навіть добре. Прочитаю пару книг, стану освідченою. Можливо колись і сама книжку напишу.
Раптом мене відволікли чиїсь кроки позаду мене. Я обернула голову і просто не повірила очам.
- Ната? - здивовано запитала дівчина.
- Леся?
Це була моя колишня однокласниця з якою ми не бачились з дев'ятого класу. Вона поїхала вчитися в інше місто, а я нею взагалі не цікавилася. І все б нічого, але по традиції маленьких міст - я перейшла їй дорогу. І, до речі, досить серйозно.