Таблетка

Розділ 7

Зранку я прокинулася досить пізно. Заставивши себе розплющити очі, я помітила, що знаходжуся в своїй кімнаті. Як це взагалі сталося? Я ніколи не прихожу після бухичів додому. Що вчора взагалі було?
Я піднялася з ліжка та пішла на кухню. Заваривши собі трав'яний чай (це все що в мене залишилося з їжі) я увімкнула телефон, що всю ніч стояв на зарядці. Ні, ну щоб я і напитися, і додому прийти, і телефон на зарядку покласти - та ніколи такого не було!
Тим часом телефон завантажився, я сьорбнула ковточок теплого напою і помітила двадцять пропущених з невідомого номера.
Я зразу подумала на Едіка. Напевне він пробив мій номер телефону і тепер вимагатиме гроші. В грудях щось неприємно зашкреготіло.
Я зайшла в повідомлення, яких теж виявилося не мало:
«Я вже чекаю під під'їздом»
«Ната ти де?»
«Чому не відповідаєш?»
«Ми домовлялися на рахунок роботи»
«Ната набери мене»
Я досі не знала кому належить цей номер, але знала точно що не Едіку. Тут йдеться про роботу.
Я вирішила перетелефонували і все з'ясувати:
- Алло, доброго дня. Ви мені телефонували.
- Привіт Нато. Чому ти не брала трубку?
- А це хто?
- Це Влад Нат. Ми з тобо домовлялися про роботу в моєму кафе.
- Про роботу?
Яке кафе? Якщо це той Влад про якого я думаю, йому сімнадцять.
- Так про роботу...., - я почула важкий подих з тієї сторони слухавки. - Ти зовсім нічого не пам'ятаєш? - розчаровано запитав він.
Мені так і хотілося сказати «нічого» аби цей малявка відчепився, але я, здається, домовилась про роботу, а це все, що мені поки що потрібно.
- Ну трішки...Я просто тільки прокинулась і ще нічого не згадувала...
- А, так ти проспала, - полегшено зітхнув Влад. - Точно, у тебе ж телефон вирубився вчора і вимкненим на зарядці стояв...
Звідки він знає?
- ...Добре, тоді відсипайся і завтра я заїду за тобою в дев'ятій. Тобі ж ще потрібна робота?
- Так, так! Вибач, що я сьогодні так...- ніяково промовила я.
- Та нічого. Гарно дня. До завтра.
- До завтра, - сказала я та поклала слухавку.
Що вчора загалі в біса було? :

Він продовжував лізти все більше і більше. Хоча взагалі не спішив. Начебто був впевнений, що йому ніхто не заважатиме.
- Мене тошнить. Я зараз вирву на тебе, - крізь зуби просичала я.
- Закрийся!
Хлопець боляче вдарив мене по стегну, я пискнула від болі. Він лише посміхнувся.
З моїх очей почали текти сльози, я швидко протрезвіла, та моє тіло всерівно мене не слухалось. Мене охопив відчай.
- Будь ласка! - плачучи благала я.
Звісно його це аж ніяк не зворушило. Він продовжував просувати свої гарячі пальці під мій одяг.
Раптом, я зібралася з думками і наче з останніх сил закричала.
- Закрий рота! - Вова накрив своєю долонею мої губи перешкоджаючи звуку.
І коли я вже навіть не сподівалася на чиюсь допомогу - двері відчинилися.
- Я все розумію, але не всім потрібно знати який у вас тут класний...., - тільки зараз хлопець зміг розгледіти в темноті що тут відбувається на справді. Я верещала в руку Вови, а той міцно затискав мої завп'ястя.
- Чувак, пусти її! - наказав чоловічий голос мого рятівника.
- Не лізь! - просичав Вова. - У нас з малишкою такі ігри, - намагався виправдатися він, хоча я й досі кричала і борсалась.
Його брехня повністю розсипалась, коли я вкусила його руку. Він рефлекторно її забрав, а я встигла крикнути «Допоможіть» перед тим як від знову закрив мені рота.
- Ей, Вов, ти тупий? З першого разу не чуєш? Пусти дівчину!
- Влад, звали по хорошому, - кріз зуби прогарчав хлопець.
- Я бл@ть ясно виразився! Пусти її. Двічі не повторюватиму, - просичав Влад.
Ще мить повагавшись, Вова відпустив мене і голосно вилаявшись вийшов з кімнати.
Трішки відійшовши від шоку я підняла голову аби розгледіти свого рятівника, він саме щось нашіптував дівчині, що стояла біля нього в дверях.
Світло в кімнаті ніхто не вмикав, але кілька секунд повдивлявшись на знайому статуру, я впізнала хлопця, що гуляв з нами на минулих вихідних. Як його там Льоша, Валік, В...може Влад? Точно, Вова ж називав його Владом.
- Влад?
Хлопець рефлекторно усміхнено обернувся. За секунду, коли він впізнав мене, то навіть майже не змінився в лиці. Схоже його зовсім не дивувала ця зустріч.
- Ната?
- Що ти тут робиш? - грубо відповіла я. Чомусь, присутність Влада мене просто вибішувала.
- А ти?
- Послухай, не хами, - фиркнула я, всівшись на краєчку ліжка.
- Ти серйозно, - сміючись відповів він. Я помітила як він щось нашіптував на вушко дівчині і та вийшла та залиши нас вдвох.
- Як тебе сюди взагалі пропустили? Тобі ж і вісімнадцяти немає, - зі зверхнім поглядом сказала я.
- А, то ти допомоги в дітей типу просиш?
Я запитально підняла брівку.
- Буквально хвилину назат ти благала в мене про допомогу.
Ця його влучна шпичка сильно вколола мене. Я не знаю, чому і за що, але мене всім нутром вибішував Влад.
Я різько підійнялася, аби бути вище, хоча це не дуже допомогло тому, що він всерівно був набагато вищим за мене.
- По-перше, я не бачила хто стоїть в дверях, а по-друге, взагалі не лізь у справи дорослих. Ти нічого не можеш розуміти в цьому, бо ти ще не доріс, розумієш?
- А, то ти його хотіла? - вскипів хлопець.
- А може й так!
- Ну то давай покличу, - Влад почав розмахувати руками вказуючи на двері.
- О Боже, та роби вже що хочеш! - крикнула я та поспіхом вийшла з кімнати.
- Не нажрися..., - крикнув він мені в слід, - Вдруге спасати не буду.
Ніби йому назло я зайшла в кухню та присмокталась губами до нової пляшки червоного вина. Я обіперлася на кухонну тумбу та подивилася у вікно. На вулиці було темно. Просто непроглядно. Я зробила ще кілька ковтків і прийняла одне з найбільш іспульсипних рішень в житті. Господи, я веду себе як клята ПМС-ниця!
Я знову перейшлася прийомною та підійшла до тієї самої кімнати. Прочинила зачинені двері та увімкнула світло. На ліжку лежали Влад і та дівчина, що крутилася біля нього. Вони цілувалися. Я не роздумуючи підійшла до дівчини та випровадила її з кімнати зачинивши двері.
- Вибач, я хочу поговорити, - промовила я обіпершись спиною на двері. Дівчина ззаду голосно гатила в двері ще кілька секунд, та нам обом було на неї байдуже.
- Про що? - усміхаючись запитав він переводячи погляд на вино в моїй руці.
- Я хотіла вибачитися. Типу, не гарно вийшло. Ти дійсно допоміг мені, - посміхнулась я.
- Хвилину назад ти казала інакше, - здивовано сказав Влад. Ми переглянулися і вже за мить розсміялися.
Я підійшла і сіла на краєчок ліжка. Кілька секунд я втикала на покривало та чекала питань від нього, але він спокійно дивився на мене і теж...чекав.
- Будеш? - запитала я, простягнувши руку з пляшкою.
- Ти навіть не скажеш, що я ще замаленький для такого? - жартівливо обурився Влад.
- Один ковточок можна, - відповіла я. Ми ще трішки посміялися і хлопець таки відпив з пляшки.
- Ти в якому класі, - запитала я.
- Ти серйозно? - засміявся Влад.
- Ну тобі ж сімнадцять.
Хлопець відпив ще ковток: - Я перший курс універу закінчив, - усміхнувся він.
- Ого, - щиро здивувалася я. - То ти не такий вже й маленький.
- Ну, можливо, - задумливо відповів він. - Що ти пила до цього? - різько перевів тему Влад.
- Віскі, - насмішкувато посміхнулася я.
Очі хлопця поповзли вгору:
- Ти не боїшся мішати? Тебе не знудить?
- Та ні, - посміхнулася я.
За кілька секунд я знову замовкла. Обстановка в кімнаті була напруженою. Ми мовчали секунд з десять і коли я вже планувала піти бо розмова не клеїться, він раптом запитав:
- Розкажи щось про свої сімнадцять.
Це питання було настільки не типовим для першої розмови, що я розгубилася.
- Я не знаю, - сказала я.
- Що? - посміхнувся Влад.
- Я не знаю що сказати, - чесно відповіла я.
- Ну я серйозно,- злопець відпив ще ковточок і передав пляшку мені. Я вихлептала добрячу чверть пляшки. На раз, два три з моїх губ полилася невеличка історія про моє минуле, те як я втекла від Сема, мої проблеми, відчуття тривожності і нарешті Едік, ганебне звільнення та нестача грошей. Влад уважно слухав мене не перебиваючи. Час від часу я пускала сльозу, що просто не могла вже триматися в очах. Я наче знову переживала весь той страх і жах: