Таблетка

Розділ 9

Зранку я прокинулась в чудовому гуморі, ну наскільки це було можливо в реаліях мого психічного стану. Швиденько зібралася. Підфарбували губи червоною помадою та побігла на кухню перекусити.
- Привіт Нато, - привітно поздоровался моя сусідка.
Ми не часто розмовляли з Вікою, хоча й жили в одній квартирі. Та й вона зовсім не погана дівчина. Напевне у нас просто мало вільного часу. Віка старше мене на кілька років, вона навчається в престижному вузі і має доброго, адекватного хлопця. Не те що я.
- Привіт, - відповіла я.
- Я тут тобі чай зробила, твій улюблений.
Звідки вона знає?!
- Будеш?
- Звісно, - ствердно відповіла я, всідаючись на улюблене місце біля вікна.
Дівчина посміхнулася, вийняла ще одну чашку із тумби для мене та налила гарячий напій. По кольору чаю я впізнала мій улюблений «білий ангел». Вона таки знає. Від цього всередині стало так тепло. На мить я наче знову потрапила в дитинство, де немає ніяких проблем та загроз. Де мама своїм лагідним голосом гукає:
- «Наталю, іди вечеряти, бо все вистигне...»
Це було так давно... Я сумую за цим.
- Як справи на роботі? - запитала дівчина, присівши біля мене.
- Ти знаєш? - знову здивувалася я, адже нічого не казала сусідці про роботу.
- Так, Владік розповів.
- А, зрозуміло. Та, все добре..., - ніяково протянула я.
- Добре все, так? - підтримала розмову Віка.
Я сьорбнула ще ковточок чаю і додала: - Так, все справді класно. Я й не сподівалася на таку хорошу заробітню плату...
- Ну, добре що тебе все влаштовує, - відповіла Віка відсьорбнувши чай.
Розмова зовсім не клеєлась. Я поглянула на годинник. Саме час вибігати з дому.
- То я побігла, - поспіхом сказала я, беручи чашку аби помити.
- Я помию, - запевнила Віка.
- Дякую, - посміхнулася я та вийшла до коредору. Я взула білі кросівки, помилку з підборами я швиденько зрозуміла ще в перший робочий день і не збиралася більше її припускатися. Пройшовшись трішки далі від дому я сіла в маршрутку і поїхала на роботу.
В кафе я працювала трішки більше двох тижнів і мені справді все подобалося. Я вже практично завчила позиції меню та легко приймала замовлення.
Причинивши скляні двері кафе я помітила Мішу за барною стійкою. Влад сидів за одним із столиків і щось уважно підраховував в документах. Відвідувачів ще не було.
- Привіт, - голосно привіталася я на що хлопці хором відповіли.
- У нас сьогодні день народження, - повідомив Міша, коли я підійшла блище до стійки.
- Святкують? - уточнила я.
- Так, дитяче день народження. Потрібно буде надути кульки, - відповів він.
- Добре, - усміхнулася я.
Правда, це було набагато приємніше роботи в пабі. Набагато краще чути задоволені відгуки на тістечка, сміх дітей та хіхіканя закоханих парочок, аніж постійні крики та невдоволене ричання пияків.
- Я піду перевдягнуся, - промовила я.
- Стій, - Влад відволікся від папірців та рушив до мене. - Твоя форма вже готова, тримай, - хлопець вручив мені в руки такий самий біло-м'ятний комплект форми, тільки значно менший.
- Дякую.
- Іди міряй. Якщо щось не так, я відвезу швачці вона переш'є, - промовив він. Я ствердно кивнула і рушила в кімнату персоналу.
Нова сукня виявилася точно мого розміру. Вона ідеально облягала талію, підкреслювала стрункі плечі та гарно розходилася у вільну спідничку. Окрім того, мої біленькі кросівки дуже навіть пасували під кольори форми. Довершувала образ яскрава помада, що була наче вишенька на торті.
Зачинивши за собою двері, я вийшла в головний зал кафе. Хлопці продовжували займатися своїми справами не почувши як я увійшла.
- Ну як? - привернула увагу я.
Міша відклав чашечку з еспресо для першого гостя і обернувся на мене. Влад теж відволікся від паперів та з серйозним, нахмуреним обличчям підвів погляд. Вираз його лиця різько змінився. Він підвівся з місця і легенько закусив нижню губу.
Я що йому подобаюсь? - стрельнуло в моїй голові. Та я різько відкинула цю думку. Хлопцям не подобаються дівчата сарше них. Ну принаймі в моєму оточені таких немає. Окрім того, цей жест був дуже швидким, за секунду його губи розтяглися в звичній дружній посмішці. Міша теж посміхався.
- Ну це вже зовсім інша справа, - сказав він.
- Тобі все підійшло? - запитав Влад.
- Так, так. Нічого перешивати не потрібно, - запевнила я.
- Чудово, - посміхнувся він і обернувся на стіл з паперами збираючи їх. - Мені вже пора. Я прийду ввечері.
- Папа, щасти! - гукнув на прощяння бариста.
- Дякую! - відповів Влад і вийшов з кафе.
- Куди це він? - запитала я. Адже раніше Влад постійно сидів у кафе, розбирався з документами та поставками і привозив товар.
- В універ, - відповів Міша, який прийнявся доробляти каву.
- Влад вчиться в універі? - здвовано перепитала я.
- Так, він на заочному. Інколи прибігає, здає що треба. А ти не знала ? - сказав хлопець.
- Ні.
За кілька секунд мовчання я додала:
- А на кого він вчиться?
- На міжнародному.
- Ясно...Кульки в на складі?
- Так, в червоному кульку.
Я ствердно кивнула і направилася на склад.
Новина про навчання хлопця наштовхнули мене на неприємні, болючі спогади: