Таблетка

Розділ 2

Я прокинулася під жахливі звуки будильнику, що громом розносились на всю кімнату. Вчора мені довелось втекти з клубу. Як би не було жаль грошей, що я просрала на вхід, життя було важливішим. Я навіть підхопила дорогуще таксі аби тільки ті скоти мене не помітили. Я вже давно не відчувала такий страх, на межі з істерикою. В останнє, коли тікала з рідного міста:

П'ята ранку. На вулиці темно й холодно. Я єдина, хто стоїть на вокзалі з білетом у руках, що трясуться чи то від холоду, чи то від страху.
Я постійно оглядалася торбуючись, що мене хтось помітить. Хтось скаже йому, що я втекла. Хтось дізнається куди я поїхала.
Можливо не варто, може ну це все? Просто повернутися непомітно додому і жити далі? Може, я себе накрутила і все не так погано. Наче в відповідь на своє запитання, я подивилася на великий синець на руці. Ні, так більше не може продовжуватись!
Я простояла ще пів години в тиші. Ноги підкошувались від страху, а кожен шорох здавався мені моїм знайомим з клятої банди.
Я втекла зранку, в 5:40, нікому нічого не сказавши. За сотні кілометрів від мого рідного дому, мене зустрів мій брат. Він привітно посміхнувся, обійняв і благополучно довіз до нової домівки розважаючи мене балачками. Брат нічого не знав про мої негаразди. Для нього я лише сестричка, що закінчила школу і хоче жити у великому місті. Так було навіть краще.
Через тиждень я подзвонила батькам. Мені було боляче чути хрипкий від сліз голос матері. Я повнолітня, поліція не стала б мене шукати так швидко. А мої колишні «друзі» першим ділом пішли б шантажувати батьків. Тому я не казала ні про що, навіть їм, аби вони нічого не знали, аби їх не було сенсу шантажувати, адже і так видно, вони подавлені горем.
Перший тиждень в новому місті, я не переставала постійно оглядатися. Але вже за місяць моя параноя пройшла, разом з першими бруньками на деревах.

Вони знають де я. Це не може бути простий збіг обставин, подумувала я сьорбаючи чай. Так, вони робили поставки порошку сюди, але ж майже ніколи не привозили його самі. Хіба що в особливо великих маштабах. Але вони б не ішли в клуб...
- Ні, це точно не збіг обставин! - ледь чутно промовила я.

Змушена забути вчорашні негаразди, я помчала на роботу. За годину до відкриття ми мали прибрати зал. І чому це не може робити нічна зміна?
Паб був цілодобовим, ну майже. Він відчинився в 10 ранку, а зачинявся о четвертій ночі. І всі брудні пляшки та недопалки мусили прибирати ми. Власник шкодував грошей на прибиральниць. Вони приходили лише один раз в день.
Підготувавшись до нового робочого дня, я відкрила касу і взяла перше замовлення.