Таблетка

Розділ 8

Я стояла біля свого під'їзду в без десяти дев'ята і чекала на Влада. Мені було реально соромно за вчорашнє...і за позавчорашнє.
На вулиці стояв теплий літній ранок. Сонечко вже давно прокинулося і освітлювало місто даруюючи тепло.
Люди потихенько прокидалися і один за одним виходили з сусідніх під'їздів.
Ех, як би я хотіла відчути повноту емоцій від гарно ранку. Зараз, я відчувала все хороше в половину менше, а погане в половину більше. А все це через таке вже рідне мені відчуття. Воно свердлило мене з середини. Не менше, не більше - просто стабільно. Воно наче поважний пан: йшов своїм протоптаним шляхом, нікуди не звертаючись, не озираючись просто вперед і з крижаною впевненістю. Я не знала, що має бути в кінці його моторошного шляху, але знала точно, що це буде не скоро. І сподівалася, що, коли від мене відчепиться Едік - цей страх відійде. Він же вже відходив?
Занурившись в свої роздуми я тупцяла на місці. І от, з-за поворота я побачила добре знайомий чорний спортивний байк і хлопця в шоломі. Він швидко під'їхав до мене та скинув шолом.
- Привіт, - привітався Влад.
Його русяве волосся смішно розбурхалося через шолом.
- Привіт, - сказала я, рушивши йому на зустріч.
- Ти на каблуках? - помітив Влад.
- Так, а що?
- Ні, нічого. Просто, мабуть тобі буде зручніше в кросівках. Це ж все ж таки цілий день на ногах, - пояснив хлопець.
- Та ні, мені так нормально, - запевнила я, на що Валад не заперечував.
Я підійшла до байка, хлопець дав мені другий шолом:
- Ти мене тут довго чекала?
- Ну, хвилин десять, - запевнила я, натягаючи шолом на голову.
- Не варто було, я б передзвонив ти б вийшла просто.
- Та все нормально.
Я всілася позаду Влада, обхопила його живіт і хлопець рушив.
Ми їхала не дуже довго, хвилин п'ятнадцять. Влад був дуже обережним водієм, але при цьому їздив досить швидко. Мені здається швидше дозволеного.
Ми звернули в якись дворик, хлопець припаркувався. Він забрав наші шоломи та дружелюбно проказав:
- Ну от і твій перший робочий день, - усміхнувся Влад.
Я теж вичавила з себе посмішку і рушила слідом за хлопцем. Ми зайшли через чорний вхід, пройшлися коридорчиком і вийшли прямо в зал для гостей. Я була приємно здивована: кафе прикрашали великі панорамні вікна з гарним видом на вулицю. Стіни були білими, що лише примножувало сонячне світло з вікон. Всі меблі теж були світлими з м'ятно-пастельним декором.
Ми вийшли прямо за столик баристи. На моє здивування, навіть там, де гості просто не змогли б побачити, всеодно було чистенько. В попередніх закладах за бар ними стійкими творився срач.
- Привіт Міш, - привітався з баристою Влад.
- Привіт.
Влад залишив шлеми в тумбочці для персоналу та дістав звідти якусь білу тканину.
- Це Ната, вона буле працювати у нас офіціанткою, - пояснив Влад Міші, паралельно щось шукаючи в тумбі.
Бариста обернувся до мене, протерши руки в фартушок та протянув долоню:
- Міша.
- Ната, - я протянула руку у відповідь.
- Приємно.
- І мені.
Поки ми знайомились, Влад знайшов все що хотів і підійшов до мене.
- Е-е, дивись, я зараз тобі про все розкажу, але спочатку, у нас є форма одягу в закладі, тобі треба переодягтися, - Влад простягнув мені ту саму білу тканинку, тільки тепер на ній висіла ще м'ятна. - Це тимчасова форма, так як ти на стажуванні, якщо все підійде, то ми знімемо з тебе мірки і пошиємо форму особисто під тебе. Добре?
- Добре. Де можна переодягнутися?
- Роздягалка там, вказав рукою Влад на одні з зачинених дверей в коридорі. Я кивнула на знак згоди і зайшла в роздягалку.
На минулих роботах мені таке навіть не снилося, тут була роздягалака, так ще й з окремими шкафчиками для кожного. Дверцята шаф зачинялися на замок, там можна було залишати свої речі.
Я швиденько переодягнулася. Ці тканинки виявилися білесенькою сукнею і м'ятним, милим фартушком. Я поправила все біля дзеркальця в роздягальні: сукня була величенькою, скоріш за все вона має бути по фігурі, але це був розмір М, що ніяк не міг бути в обтяжку моєму ХS.
Я швиденько вийшла із роздягальні та зачинила за собою двері.
- Я готова, - промовила я, повернувшись до стійки бариста.
- Чудово, - навіть не обернувшись на мене відповів Влад. Він саме дістав теплі вершки та передав їх Міші. Хлопець почав акуратно вливати їх в чашечку готового, гарячого напою, що поступово світлішав. В пінці від кави з'явився чудовий візерунок лебідки.
- Гарно, - зачаровано промовила я.
Звісно, я куштувала каву з такими візерунками, але ніколи не бачила як їх роблять.
- Справді? - риторично перепитав Міша. У відповідь я кивнула.
- Ти зараз віднесеш її, - сповістив мене Влад.
- Що? - напевне надто різько сказала я.
- Ну ти ж офіціантом влаштовуєшся, так?
- Ну так, - розгубилася я, - але я не думала, що так зразу до клієнтів... А якщо я її розіл'ю ?
Все ж таки у престижному кафе відповідальності більше, ніж в бар з кількома видами пива, чіпсів горішками та кальмарами.
- Тоді Міша зробить нову, - швиденько відповів Влад легенько стиснувши мої плечі руками і посунув у бік аби пройти до чашечки. Він обережно поклав блюдце з гарячим напоєм на піднос і вручив мені. - От той столик, - вказав пальцем хлопець.
Я неспішно обійшла стійку і направилась до столу. Біла чашечка небезпечно хиталася на підносі. За вказаним столом сидів чоловік середніх років. Я обережно переклала блюдце з чашечкою на його стіл і побачала:
- Самачного!
Чоловік миттю усміхнувся та подякував. Дорогою назат до мене дійшло: Яке смачного?! Це кава!
- Молодець, - в один голос вимовили хлопці, щойно я повернулася до них.
- Я сказала йому смачного.
Хлопці посміхнулися.
- Нічого, головне що йому на одяг не вилила, - підбадьорив Влад.
Сказавши цю фразу хлопець відійшов в сторону, взяв одне меню із стопки та дав мені:
- А тепер доведеться вчити меню.

В кафе я просиділа до глибокого вечора обслуговуючи клієнтів, а в перервах вивчаючи меню. Хлопці постійно підтримували мене і я була їм за це дійсно вдячна.
Кафе зачинялося о дев'ятій. Коли останній гость вийшов за двері, Влад зачинив приміщення. Я швиденько переодягнулася, залишивши змінний одяг в шкафчику для персоналу.
- Тебе підвести? - запитав Влад.
- Та ні, дякую, - відповіла я. Звісно мене краще б підвезли, адже я не дуже орієнтуюся у цьому районі міста, та й додому доведеться йти пішки, адже для мене зараз навіть сім гривень зайвими не будуть. Ще й на підборах. От як можна було додуматися взути підбори на роботу офіціанткою? Як? Останні пів дня мої ступні просто волали про допомогу. Але я не хотіла зловживати добротою хлопця.
- Точно? - ще раз перепитав він.
- Так, - запевнила я.
- Ну добре, - погодився Влад.
Я повільно рушила до чорного виходу.
- Зачекай, ще дещо, - зупинив мене хлопець. Він догнав мене і вклав в руку конвертик. Мої очі округлилися.
- Це аванс, - пояснив він.
- Але ж я перший день на роботі...
- Нічого, протягом місяця відпрацюєш. Я знаю твоє становище...
Я заглянула в середину конверту. Там було п'ять тисяч.
- Дякую! - щиро відповіла я.
- Тобі точно є як доїхати додому? Просто вже пізно... Мені не складно, правда, - запевнив хлопець.
- Ну, якщо не складно...
На обличчі Влада вискочила широка посмішка:
- Тоді почекай мене тут.