Світанок по ту сторону стіни

Частина 15

— Ханджи, в тебе є що-небудь від синців? — запитала я, заходячи в лабораторію. Як і очікувалось, тут, як завжди: безлад і купа пилу. Можна легко зробити висновки, що капралу Леві тут робити нічого, що означає, можна ховатись. 
   
Ханджи визирнула з комори. Вічно кудлате каштанове волосся і квадратні окуляри. Здається, я відволікла її від важливої роботи. Все ж таки, наскільки я знаю, загону дослідників нічого робити в мирний час.. Але Зої це не стосується.

— О, Клеррі! — вигукнула вона, — Заходь, заходь, не стій у дверях, як не рідна. Познайомся з Джо. Він — мій лаборант. — Зої показала рукою на хлопця, якого я помітила тільки зараз. Він худий, високий і також носить окуляри.    

— Приємно познайомитись, Джо, — я простягнула йому руку. Переставивши стопку якихось звітів в одну руку, при цьому, намагаючись нічого не впустити, він потиснув мою. 

— Добридень, Клеррі. Мені про тебе Зої багато розповідала. Проходь, до нас гості не часто заходять... Воно і зрозуміло, тут ця божевільна ходить — останню фразу він прошептав і підморгнув мені. Я засміялась. Люблю людей з почуттям гумору. 

— Так, що ти хотіла? — перепитала Зої, все ще риючись в своїх полицях, інколи дістаючи якісь пробірки з кольоровою рідиною. 

— Мазь від синців. 

Тепер, з початком нового режиму, моє тіло вкрите синцями усіх розмірів і забарвлень. З кожним днем їх кількість ставала все більшою і більшою. Мені здається, що зовсім скоро я стану схожа на одну велику бузково-синю пляму. 

— Що, білоручка з тебе здирає три шкури? — з смішком запитала Ханджи. — Тримай, — вона дала мені невеличку коробочку. Відкривши її, я відчула, як звідти пішов неприємний запах. Мазь була болотяного кольору і пахла, як каналізація. Це точно не отрута? 

— Дякую, Зої. Так, тренування пекельні, — згадуючи свої побої,  відповіла їй чесно. Як тільки почався наш поєдинок, від мого тіла не залишались нічого   колишнього. То рука вивихнута, то синець на усю долоню. 

— Та немає за що, звертайся. Якщо що, кажи мені. Якщо він  образить тебе, я йому в чай перець насиплю! 

Хотілося б на це подивитись... 

Я засміялась і попрощалась з ними. В лабораторії завжди така невимушена атмосфера. Ханджи просто чудо. В буквальному сенсі. Дивитись на те, як вона відчитує свій загін — суцільне задоволення. Вона не кричить, як капрал, вона відчитує, як мати. Побіситься, посвариться і потім знову звітує, по-доброму.
Я також «командир» свого загону. Тільки вони мене не слухаються, а за всі промахи отримую я! Міні-догана мені забезпечена, що не день, то косяк! Проблем небагато, основна догана через Ерена і Жана. Ці двоє ніяк не можуть знайти спільну мову. Дорослі хлопці, але як тільки стануть поряд, то стають схожими на двох індиків-переростків, які бійкою стараються вирішити хто з них крутіший. 

— Кларк! — мене гукнули. — Негайно до командира. 

Що знову вони зробили? Тільки початок дня, а вже викликає керівництво. 

  Знайома дорога і такі ж дерев’яні двері.
Ервін сидів  і писав численні папери. Як зазвичай. Тут також був капрал Леві, що змусило мене трохи хвилюватись. Все таки, знаходитись під поглядом холодних очей не дуже приємно. Він постійно вказував на папери і невдоволено щось казав, не погоджуючись з Ервіном. Ці двоє так захопились, що не помічають нікого біля себе. Потрібно це виправити. 
Я знову постукала. Цей жест допоміг привернути до себе увагу. Командир Ервін кивнув, кінчики його губ трішки підійнялись догори, але очі залишались звично серйозними. 

— Проходь, сідай, Клеррі. 

Я сіла у крісло, яке мені уже стало рідним. На столі у Ервіна лежала велика карта, на ній було декілька хрестиків і записів, а також декілька дерев’яних фігурок у вигляді солдатів і титанів.  

— Твоя команда як завжди, відрізняється, — проговорив блондин. — Є здібні воїни, але з дисципліною в них погано.