Оповіді Тринадцяти королівств

Драконеса і принцеса

У ті давні віки, коли до Полювання Сотні Зим було ще багато часу, а дракони тільки почали пізнавати весь жах прокляття Батька-Дракона, жила драконеса на ім'я Сільфе. Могутня арділья ховалася серед лісів, які тоді займали значно більшу територію. Вона любила купатися в річці, а її треноване, сильне тіло витримувало стрибки з високих скель у глибини вод холодних озер. Сільфе не могла літати, інакше розсипалася б лазуритовими каменями, тому стрибала з водоспадів, щоб хоч на мить відчути радість від польоту. Навіть якщо цей політ закінчувався падінням.

Одного разу Сільфе зустріла дівчину. Перелякана незнайомка з блискучим чорним волоссям ховалася в лісі. Побачивши арділью, кинулася тікати.

- Зачекай! - гукнула Сільфе. - Чекай, панянко, я тебе не скривджу.

Дівчина спинилась і озирнулася, щоб побачити високу м'язисту драконесу з важкою попелястою косою, вбрану в легкі лати. Здивувалася.

- Хто ви? - спитала вона. - Я не знала, що в лісі хтось живе. Я лише шукаю прихистку. Мені більше нічого не треба.

- Я Сільфе, лазуритова драконеса, - мовила арділья, посміхнувшись, - а хто ви і від чого тікаєте?

- Я принцеса південних королівств Наріра, - відповіла дівчина, - а ховаюся від віроломних чаклунів, котрі зрадили мого батька і вбили його, а мене один з них мав узяти заміж. Я ненавиджу їх усіх, але не можу протистояти їхній магічній силі, тому втекла. Та вони мене неодмінно знайдуть...

- Не знайдуть, молода Наріро, - Сільфе підійшла і простягла принцесі долоню, - ходи зі мною. Я нікому не дам тебе скривдити.

Драконеса жила в печерах, які простягалися під лісом на багато миль. Вона допомогла Нарірі освоїтися у підземному лабіринті, приносила їжу й одяг зі старого замку, в якому колись жила. Принцеса виявилася витривалою й сильною духом. Не скаржилася на умови життя, допомагала ардільї облаштувати місце проживання і постійно вправлялася з мечем, бо жадала помститися чаклунам. І дві жінки скоро зрозуміли, що закохалися одна в одну. Наріра любила Сільфе, особливо коли та приймала драконячу подобу. Її луска мала ніжно-синій колір, який на шиї й животі переходив у блакитний, а великі очі нагадували дорогоцінні камені, так вони сяяли. Принцеса любила пестити сильне тіло Сільфе, коли та лежала під нею, а довге попелясте волосся розсипалося на ліжку. Це були найщасливіші їхні дні. І Наріра гадала, що чаклуни забули про неї, хоч це було не так.

Наріра була надто допитливою, тому часом виходила за межі лісу, де її й побачили шпигуни чаклунів. Вони влаштували пастку і одного дня викрали принцесу.

Сільфе довго шукала Наріру. Розлючена арділья вбивала кожного чаклуна, якого зустріла, поки не дізналася, що її кохана Наріра загинула у спробі вбити викрадачів. Сільфе знайшла тіло принцеси й поховала там, де стрічалися річки Тіненіон і Альненде, в затишку дерев і серед мрійливого шуму води. А тоді нещасна арділья прийняла подобу драконеси, стрілою злетіла в небо й розсипалася тисячами лазуритових каменів.