Оповіді Тринадцяти королівств

Брессеарі*

Пролунав глухий удар в барабан. Брассенор увіткнув меча в притрушену снігом землю й зняв масивний шолом з безліччю гострих деталей, що робили його схожим на чорну голову монстра Німих земель.

- У нас знову нічия, - король Хессіра віддихався й стримано посміхнувся. Навпроти нього стояла така ж стомлена, проте щаслива Тінґвенда. Дружні поєдинки з Брассенором були її улюбленим заняттям. Король був хитрим і вмів передбачати дії суперниці. Королева ж мала нестримну вдачу, а ще бачила слабкі місця і вміла користуватися власною перевагою.

Обоє були високі й міцні, у простих обладунках без прикрас. У Сагаресі й Хессірі головною характеристикою броні вважалась не краса, а надійність. Тінґвенда була темноокою й чорнокосою, посмішка на блідому обличчі часто нагадувала хижий оскал. Брассенор мав тонкі благородні риси обличчя, пряме чорне волосся, зачесане назад, і світло-сірі очі. Подейкували, його величність був нащадком чаклунів Смерті, хоча магічних здібностей чоловік у себе не виявив.

Король і королева мали ще одну спільну рису - ненавиділи чаклунів, котрі довгий час тероризували їхні королівства.

- Обіцяю: наступного разу виб'ю твій меч, - хмикнула Тінґвенда. У неї був гучний низький голос, слова загальної для Тринадцяти королівств мови звучали з сильним сагарським акцентом[1]. - Мені здалося, чи з останньої зустрічі ти став швидшим?

- Можливо, - Брассенор сховав меч у піхви, - минулого місяця довелося йти в гори Каркаор. Дослідницька група, що шукала кристали, не виходила на зв'язок. Трохи потренувався у бійках з монстрами.

- Мене не запросив, - Тінґвенда стиснула обвітрені губи. - Темрява і Світло, Брассеноре, я тобі казала!..

- Ти б не встигла, - меланхолійно зауважив король. Вони накинули на обладунки теплі хутряні плащі з вишитими гербами королівств. На коричневому плащі Тінґвенди білів олень, а на темно-синьому Брассенора - гірський дикий кіт - відчайдушна і хоробра тварина, така ж, як і мешканці Хессіра. - Гінець трохи спізнився через погодні умови. Ми вирушали негайно, збиралися швидко.

- І як дослідники? Живі? - спитала королева. Слуги підвели двох могутніх чорних коней породи ґаера[2]. Це були нащадки гірських коней, яких, за легендами, випасали багатоокі Вартові Німих земель на гірських луках. Правда це чи ні, а порода ґаера була найбільш витривалою серед усіх інших скакунів.