Оповіді Тринадцяти королівств

Топазова підвіска

Коли Еребіану виповнилося десять зим, Наріан покликав молодого дракона до себе. Правду кажучи, Ереб давно не виглядав, як хлоп'я. Лише перші два роки. Через прискорений фізичний розвиток дракони дуже швидко росли і в десять зим виглядали фізично зрілими особами. Така особливість була необхідна, бо після сімнадцяти зим молодим драконам відкривалася мудрість їхніх пращурів, а також ставала доступна древня магія, яку крихітне тіло не змогло би прийняти.

Оніксовий дракон сидів у маленькій затишній приймальні, куди мали доступ поки що одинадцять молодших драконів, королі Ардеванду і королівна Нарілія. Ця кімната не була якоюсь вишуканою чи помпезною. Вона радше скидалася на схованку, де Наріан з Хіганом могли усамітнитися для довгих розмов.

- Тату Наріане, тату Хігане, - звернувся Ереб до чоловіків. Король не міг зрозуміти, чому дракон так до них звертається. Решта його братів і сестер так не робили. Чаклуна ж це веселило й тішило.

Наріан мовчки простягнув Еребу срібний ланцюжок, на якому гойдалася підвіска - синій дракон з розпростертими крилами.

- Я хочу, щоб вона була у тебе, - тільки й вимовив король Ардеванду.

- Це топаз, - Еребіан із захватом розглядав вирізьблену з каменю істоту, - чому топаз? Мені б личив онікс.

- Вона мені дісталася від ардільї, котра пожертвувала життям, аби дати його вам, - неохоче промовив Наріан, - її звали Ербе.

Сині очі Ереба затрималися на замисленому обличчі короля.

- Та сама драконеса, що жила у Топазовій ущелині? - спитав юнак. - Ти колись згадував про неї.

У драконів була дивовижна пам'ять на деталі.

- Ербе була останньою з роду проклятих драконів, - подав голос Хіган, котрий сидів у кутку, схований у тінях. - Так, Еребе, навіть драконів можна проклясти. І якби арділья вирішила жити, ти б теж був проклятим. Бо прокляття Батька-Дракона зняти неможливо.

- Тобто це не легенди, - замислено сказав Ереб, - Батько-Дракон таки колись нас прокляв. І ми не могли літати.

- І щоб прокляття не торкнулося наступних поколінь, всі прокляті дракони мали померти, - додав Наріан.

Еребіан вже по-іншому дивився на майстерно вирізьблену підвіску. На крилах дракона було видно навіть маленькі лусочки, а голова здавалася темнішою. Очі істоти були прикриті, ніби вона насолоджувалися польотом. Ереб згадав, як сам уперше злетів, обернувшись у вугільно-чорного дракона з блискучими шпичаками на голові й хребті. Він тоді довго не бажав повертатись, а наступного дня у молодого дракона все боліло. Перетворення спочатку були доволі важкими й довгими.

- Вона розсипалася топазами в польоті, - здогадався Ереб. Наріан відвів погляд убік, згадуючи ту страшну ніч, коли стояв коло руїн магічного замку, а з небес, наче зірки, сипалися топази - все, що лишилося від Ербе. - Я хотів би побачити її могилу.

- Ербе похована там, де сходяться ріки Тіненіон і Альненде, - сказав Хіган, - місце те стали вважати проклятим, відколи там почали рости хіганбани синього кольору. Ми неодмінно туди навідаємось, Еребіане.

Молодий дракон вслухався в заспокійливий голос батька. Тоді надягнув ланцюжок на шию. Топазова підвіска сяйнула в приглушеному світлі свічок.

- Дякую, Ербе, - прошепотів Ереб.