Володар мух

IV. Розмальовані обличчя і довге волосся

Найперше вони звикли до ритму дня — від довгого лінивого ранку до швидких сутінків. Розкішним ранком з його ясним сонцем, тихим плюскотом моря, солодким повітрям їм добре гралося, і в наповненому житті надія не була потрібна, про неї забували. Близько полудня, коли потоки світла падали на землю сторч, яскраві барви ранку відцвітали до перламутрових та опалових, а спека — так ніби вишина додавала сили завислому над ними сонцю — падала, наче удар, від якого вони лише тікали в тінь і там лежали, бувало, навіть спали.

Дивні речі коїлися в полудень. Мерехтливе море піднімалося вгору, розшаровувалося на якісь шалені, несусвітні верстви, кораловий риф разом з кількома хирлявими пальмами, що приліпилися до його підвищень, плив у небо, тремтів, його розривало на шматки, він розпливався, мов дощові краплини на дроті, множився, наче відбиття у зустрічних дзеркалах. Часом земля здималась там, де її зовсім не було, і зараз же, як мильна бульбашка, зникала на очах у дітей. Роха по-вченому назвав усе це міражем, а що жоден з хлопчиків не міг доплисти до рифу через лагуну, де їх підстерігали пожадливі зуби акул, то вони звикли до цих таємниць і не зважали на них, як не зважали на дивовижне пульсування зірок. У полудень небо поглинало ці видива, і сонце дивилося вниз, як люте око. Потім у надвечір'ї міражі опадали, сонце сідало, обрій робився рівним, голубим і чистим. Удруге наставала пора відносної прохолоди, хоч її затьмарювала загроза скорої ночі. Коли сонце заходило, темрява лилася на острів наче з вогнегасника, і незабаром у курені під далекими зорями заповзав страх.

А все ж північноєвропейський порядок денної роботи, ігор та їди заважав їм цілком пристосуватися до нового ритму. Малюк Персіваль удень заліз у курінь і просидів там дві доби, розмовляв сам із собою, співав, плакав, доки всі дійшли потішного висновку, що він схибнувся. Відтоді він змарнів, ходив нещасний, з червоними очима, мало грався і часто плакав.

До менших хлопчиків тепер прикладали загальну назву — «малюки». Зменшення у зрості від Ральфа до найменшого йшло поступово, і хоч Саймона, Роберта й Моpica важко було віднести до якоїсь групи, визначити, хто великий, а хто «малюк», не становило труднощів. Безперечні малюки, шестирічні, жили своїм, цілком певним, напруженим життям. Майже цілий день вони їли, збирали всі плоди, які тільки могли дістати, не дуже турбуючись, чи ті стиглі та смачні. Найменші вже звикли до різачки в животі та постійної бігунки. Вони невимовно боялися темряви і тулилися докупи, щоб заспокоїтися. Поза їдою та сном вони гралися, безцільно й нехитро, на білому піску коло яскравої води. Значно рідше, ніж можна б сподіватися, малята плакали за мамами, почорніли від засмаги і були страшенні замазури. Вони слухняно збігалися на заклик рога: одне те, що в нього сурмив Ральф, досить великий, щоб зв'язати їх зі світом дорослої влади, а друге — їм подобалися збори, були для них забавою. А так вони рідко надокучали старшим, поглинуті пристрастями та переживаннями власної групи.