Володар мух

V. Звір з моря

Був приплив, і тільки вузька смуга твердого берега залишалася між водою та білим горбатим підніжжям пальмової тераси. Ральф обрав цю тверду смугу собі за стежку, адже мав добре все обдумати, а тільки тут можна походити, не дивлячись під ноги. Він ступав понад самим краєм води, і раптом його вразила одна думка. Він зрозумів, що таке втома від життя, в якому треба самотужки протоптувати кожну стежку, а переважну частину свого часу, якщо ти тільки не спиш, пильнувати власних кроків. Він зупинився, обличчям до вузької смуги берега; згадав, з яким захватом ходив у першу розвідку, немовби вона стала частиною далекого, яскравого дитинства, і гірко всміхнувся. Тоді повернувся й рушив назад до плити, а сонце світило йому в обличчя. Наближається час зборів, тож, ідучи в сліпучому сяйві, він ретельно обмірковував усі пункти своєї промови. На цих зборах не має бути жодних дурниць, жодної гонитви за примарами...

Він заплутався у лабіринті думок, що вимальовувалися невиразно, йому бракувало слів їх виповісти. Зморщив лоба і спробував ще раз.

Ці збори мають бути не забавою, а ділом.

Ральф пішов швидше, одразу усвідомивши нагальність справи і те, що сонце сідає; легкий вітер, знявшись від швидкої ступи, війнув в обличчя. Цей вітер притис сіру сорочку до грудей, і він помітив — у цьому новому настрої, коли все було зрозуміле,— що її складки задубіли, наче картон, стали неприємними на дотик; помітив так само, що вистріпані краї шортів боляче натирають ноги, залишаючи на тілі червоні плями. Здригнувшись з огиди, Ральф відкрив для себе бруд і розклад; збагнув, як набридло йому постійно змахувати з очей сплутані патли, нарешті, як набридло після заходу сонця з шелестом укладатися на спочинок у сухому листі. Від цих думок він пустився бігти.

На березі коло ставка групами стояли хлопці й чекали зборів. Вони мовчки дали йому дорогу, свідомі його похмурого настрою через невдачу з вогнищем.

Місце для зборів, де він зупинився, мало форму трикутника; трикутник був нерівний і зладнаний нашвидкуруч, як усе, що вони робили. В основі лежала колода, на якій мав сидіти сам Ральф; мертве дерево, надто велике для плити. Мабуть, воно не виросло тут, його принесло сюди під час одного з легендарних тихоокеанських штормів. Пальмовий стовбур лежав рівнобіжно до берега, тож Ральф сидів обличчям до острова і здавався хлопцям тьмяним силуетом проти блискучої лагуни. Сторони трикутника, основу якого творила велика колода, зовсім не були рівні. Праворуч лежала колода, відшліфована неспокійним човганням, але не така велика і не така зручна, як колода ватажка. Ліворуч — чотири невеликі колоди, одна з них, найдальша, до прикрості хистка. Сміх вибухав на кожних зборах, коли хтось, бувало, звільна відкидався назад, колода з'їжджала з місця і з півдесятка хлопчиків падало спинами на траву. І все ж, відзначив собі Ральф, ніхто не додумався — ні він сам; ні Джек, ні Роха — принести камінь і підперти її. Отже, доведеться й далі терпіти витівки колоди-гойдалки, бо... бо... І він знову загубився в каламуті думок.