Володар мух

XII. Поклик мисливців

Ральф сховався в гущавині й оглядав свої рани. З правого боку на ребрах, там, де його вдарив спис, був великий синець з дюйм у поперечнику, рана розпухла й кривавила. В кучму йому набилося бруду, волосся стирчало, як вусики ліан. Після бігу через ліс він був весь у подряпинах та синцях. Віддихавшись, він зрозумів, що з промиванням ран доведеться зачекати. Як можна почути наближення босих ніг, коли ти хлюпаєшся в воді? На яку безпеку можна сподіватися коло маленького струмка чи на відкритому пляжі?

Ральф прислухався. Взагалі замок був зовсім поряд, і з переляку йому вчувався шум погоні. Але ж не може бути! — вони тільки забігли в зелені кущі, які облямовували ліс, мабуть, зібрали там свої списи, а тоді кинулися назад до сонячних скель, ніби боялися лісової темряви. Ральф навіть запримітив одного з них, розмальованого рудими, чорними й червоними смугами, і впізнав Вілла. Та насправді то не міг бути Вілл, подумав Ральф. Це дикун, і його вигляд не має нічого спільного з давнім образом хлопчика в шортах і сорочці.

Надходив вечір; круглі сонячні плями неухильно переміщалися по зеленому листі, по брунатній волокнистій корі, від скелі не долинало ні звуку. Нарешті Ральф виповз із папороті й прокрався вперед до непролазних нетрів, що підступали прямо до перешийка. Дуже обережно розсунув гілки, визирнув звідти і побачив Роберта, який вартував на вершині гори. В лівій руці він тримав списа, а правою підкидав і ловив камінчик. Позаду піднімався густий стовп диму, Ральфові залоскотало в ніздрях, з рота потекла слина. Він витер долонею носа та губи, вперше з самого ранку відчувши голод. Мабуть, плем'я розсілося навколо випатраної свині — дивиться, як з неї капає, шкварчить на жаринах жир. Певно, всі так і прикипіли очима до туші.

Ще одна постать,— її годі було впізнати,— виросла коло Роберта, щось йому передала, тоді повернулася й зникла за скелею. Роберт поклав спис поряд на камінь, щось схопив обіруч і заходився гризти. Отже, почався бенкет, і вартовому принесли його пайку.

Ральф збагнув, що принаймні тепер йому нічого не загрожує. Він зашкутильгав геть, до плодових дерев, щоб угамувати голод хоча б жалюгідною їжею. На згадку про бенкет йому ставало прикро. Сьогодні бенкет, а завтра...

Він доводив собі, що вони дадуть йому спокій; можливо, він стане вигнанцем. Та потім до нього поверталася фатальна певність, не лишаючи місця для сумнівів. Загибель рога, смерть Саймона та Рохи зависли над островом, наче туман. Розмальовані дикуни на цьому не спиняться. Крім того, його з Джеком єднали якісь невидимі нитки, а отже Джек ніколи не дасть йому спокою, ніколи.