Володар мух

VI. Звір з неба

Уже зовсім стемніло, тільки зірки світили. Коли вони збагнули, звідки йшов той страхітливий крик, а Персіваль знову затих, Ральф і Саймон незграбно підняли його і понесли до куреня. Незважаючи на всі свої сміливі слова, Роха плентався тут-таки, і всі троє старших хлопців залізли в сусідній курінь. Довго не могли заснути, переверталися з боку на бік, шаруділи сухим листям, розглядали клапоть зоряного неба, що відкривався в отворі куреня, повернутого чолом до лагуни. Часом з інших куренів долітав крик якогось малюка, а раз навіть хтось із старших заговорив у темряві. Потім і вони заснули.

Серп молодика зійшов над обрієм, такий вузький, що навіть зависнувши над самою водою, не відкидав блискучої стежки; однак на небі з'явилися інші вогні, вони швидко пересувалися, блимали й згасали, та від битви, яка точилася на десятимильній висоті, до землі не доходив навіть найслабший тріск. Світ дорослих посилав їм свій знак, але всі діти саме спали, і його нікому було прочитати. Раптом щось вибухнуло яскравим спалахом — і вогненний серпанок спіраллю перекреслив небо; і знову темрява та зорі. Над островом з'явилася цятка — фігурка швидко падала під парашутом, падала, безладно обвиснувши всім тілом. На різних висотах мінливі вітри штовхали фігурку в усі боки. Потім на висоті трьох миль вітер вирівнявся, дугою поніс її по всьому небу, навскоси перетяг понад рифом та лагуною до самої гори. Фігурка впала, скулилася в голубих квітах гірського схилу, але й на цій висоті повіяв легкий вітерець, парашут надувся, залопотів, потяг уперед. І фігурка, човгаючи ногами, майнула вгору, по схилу. Ярд за ярдом, порив за поривом вітер тяг фігурку по голубих квітах, по кругляках та червоному камінню, доки не кинув безладною купою між гострими скелями на вершині. Тут поривами вітру сплутало й позачіплювало стропи парашута, й фігурка, підтримувана сплетом шнурів, сіла, схиливши голову в шоломі на коліна. Коли дув вітер, стропи туго напиналися, від цього груди випростовувалися, голова підводилась, і здавалося, ніби людина заглядав за прискалок. Потім, коли вітер завмирав, стропи слабшали, тіло знову нахилялось уперед, опускало голову на коліна. Отак, поки зірки рухалися по небу, на вершині гори сиділа фігурка, кланялась, розгиналась і знову кланялась.

У досвітніх сутінках коло скелі трохи нижче від вершини почулися голоси. Два хлопчики, дві невиразні тіні викотилися з купи сухих гілок та листя, заспано перемовляючись. То були близнюки, що чергували коло вогнища. Одному, власне, годилося спати, а другому — стояти на варті. Та жоден з них не вмів дати собі ради, коли доводилося щось робити самому, а що чатувати цілу ніч разом було годі, то обидва полягали спати. Тепер звичною ступою, позіхаючи та протираючи очі, вони потюпали до темного згарища, де мав палати сигнальний вогонь. Дійшовши до нього, зразу перестали позіхати, а один швидко помчав по хмиз та листя.