Володар мух

IX. Обличчя смерті

Над островом громадилися хмари. Потік спекотного повітря цілий день піднімало й викидало на висоту десять тисяч футів; газова круговерть тиснула на нижній, нерухомий шар повітря, і здавалося, воно от-от вибухне. Мідяний поблиск з'явився на зміну чистому денному світлу. Навіть вітер з моря був гарячий і не відсвіжував. Вода, дерева, рожеві площини скель наче вилиняли, втратили колір, зверху нависли білі й бурі хмари. Раділи тільки мухи, вони зачорнили свого володаря, а викинуті нутрощі через них стали скидатися на купу лискучого вугілля. Мухи навіть не звернули уваги, коли у Саймона в носі луснула судина і пішла кров; вони віддавали перевагу добірному свинячому духові.

Кровотеча допомогла Саймонові, він опритомнів і запав у знеможений сон. Він лежав на килимі з ліан, тим часом насувався вечір, а в хмарах усе ще гриміло. Нарешті він прокинувся і, наче в тумані, вгледів коло своєї щоки темну землю. Та він не рухався, полежав ще, притулившися щокою до землі й тупо дивлячись уперед. Потім перевернувся, підібгав під себе ноги, схопився за ліани, щоб підвестися. Ліани здригнулися, мухи люто задзичали й зірвалися з нутрощів, потім обсіли їх знову. Саймон звівся на ноги. Світло було якесь неземне. Володар Мух висів на своїй палиці, як чорний м'яч.

Саймон уголос запитав галявину:

— Що можна зробити ще?

Жодної відповіді. Саймон відвернувся від галявини, проповз крізь ліани, опинився в лісових сутінках. Понуро чвалав між стовбурами, обличчя безвиразне, навколо рота й на підборідді запеклася кров. Тільки зрідка відсуваючи вбік линви ліан, щоб вибрати дорогу, він ворушив губами, вимовляючи якісь безгучні слова.

Ось ліани вже не так густо обсновують дерева, між ними з'явилися просвітки перламутрового неба. Це хребет острова, тут починався схил гори й кінчалися непролазні джунглі. Широкі галявини чергувалися з густими кущами та величезними деревами; стежка сама привела Саймона до місцини, де лісові дерева розступалися. Він пробирався вперед, часом хитаючись від утоми, але ні на хвилину не зупинявся. В його очах уже не було колишнього світла, він ішов з якоюсь похмурою рішучістю, наче старий дід.

Заточився під різким поривом вітру і помітив, що стоїть на голій скелі, під мідяним небом. Відчув, що ноги його обм'якли, язик болів. Коли вітер сягнув вершини гори, там щось сподіялося — щось голубе стрепенулося проти брунатних хмар. Він посунув далі, а вітер війнув ще раз, цього разу сильніше, труснув верховіттям дерев, аж вони захиталися й зашуміли. Саймон побачив горбату постать на вершині гори. Та постать раптом сіла і зирнула вниз прямо на нього. Саймон схилив голову і примусив себе йти вперед.