Самогубство на Різдво або моя неймовірна історія порятунку

Розділ 3

Гаряча вода, тиша, піна, тіло. Оголене тіло, яке завжди мене дратувало, адже воно моє. А я ненавиджу його. Якби ви почувалися якби з дитинства вам всі казали "тобі пора худнути" чи "ти товста"?  Так, я знаю що я не худа, але цього не потрібно було знайти 8 річній дитині, яка просто хотіла бути такою як всі. Такою, як всі... Не відрізнятися, мати друзів, весело проводити час. А натомість отримала лише образи в свою сторону, і ненависть до себе та соціуму. Хм, соціум, це окрема тема . Він жорстокий, буває гомофобним, і взагалі агресивний до тих, хто не відповідає тупим стереотипам.
Жорстокість соціуму у деяких випадках немає меж. Простіше все зіпхнути на "погану дитину", "неналежне виховання" і так далі, ніж розібратися у проблемі. Тим хто немає проблем з довірою легше знайти  когось, кому можна довіряти секрети, ділитися переживаннями, сумнівами.
Зараз я хочу просто бути на грані між життям та смертю. Щоб хтось мені допоміг, врятував від цього всього безумства.
Бинт з руки десь полетів на землю разом із одягом. Виднілися лише свіжі шрами. Різкий спалах світла, і все довкола стало видно.
— Ой, Гасю, вибач, я піду.
— Дмитре, припини, нічого і так не видно за піною.
— Батько казав, що тобі потрібен ціаністий калій, ти що, золото будеш добувати?
— Ні.
— Я складу твої речі. Вони якось не дуже гарно дивляться на землі.
— Валяй.
— Ем, ти...
— Що?
— Це твоя кров на бинті?
— Яка різниця?
— Велика. Покажи руки.
* Мовчання*
— Ну дивись — мовила я простягаючи поранену руку.
— І давно ти так себе ріжеш?
— Яке це має значення? Я хочу здохнути.
— Рани ти обробляла?
—Так, перекисем водню і етиловим спиртом.
— Сильно болить?
— Ні. Порівняно з тим що коїться в мене в душі, це все дрібниці.
— Тут не може бути дрібниць. Я знаю про що говорю. Давай я знайду тобі психолога?
— Ні, дякую. Я сама собі психолог.
— Послухай, тобі потрібна допомога і негайно.
— Я сама собі допоможу. Ясно?
—Ні, не ясно. Я піду, але потім ми конкретно поговоримо.
Нарешті він пішов і залишив мене у спокої. Його турбота не завжди добре. Інколи це заважає моїм планам.
О десятій всі сіли вечеряти. Довелося і мені. Матір з Агатою метушилися біля страв, старались усім вгодити вечерею. Мені мабуть, ніколи не збагнути їх. Робота, дім, сім'я, і все це повторюється по колу не один рік. Невже вони ніколи не думали про інше життя? Хіба постійно всміхались, і не задумувались про суїцид?
Вечеря була смачна, а родичі шумні як завжди. Кожен хотів вставити своїх 5 копійок в розмову. Добре, що вони хоч не посварилися. Лише в себе в кімнаті я знайшла спокій. Але не надовго. Гірлянда по блимувала різними кольорами, то згасаючи, то знаходячи в танок. Букет із гілочок ялини пахнув свіжістю, лісом....
Ще одна цигарка. Я підпалюю її і випускаю дим у відчинене вікно. Легшає. Стукіт ніг за зачиненим люком. І через трохи стукіт вже в кімнату.
— Гасю, можна зайти?
— Заходь, Дмитрику.
Скрип люку, кроки в коридорчику між кімнатами ( їх на горищі дві) і він тут.
— Вже і палити почала?
— Не видно хіба?
— Гасю, що з тобою? — він сів біля мене
— Мені важко це пояснити. Я все менше відчуваю себе живою ..
Ніби потрібно пронизати мене кинджалом, щоб знову стати живою
Здається я на грані
Світ для мене більше не здається реальним
Я боюсь смерті, а точніше перестати існувати, панічні атаки частішають, але разом з тим я хочу померти.
— Давно?
— Пів року.
— Чому ти раніше нічого не казала?
— Я не хочу нікого обтяжувати своїми проблемами. Я хочу спокою.
— Я обов'язково знайду рішення, чуєш? Я допоможу всім, чим зможу.
— Дякую, я ціную це, але не треба. Я сама собі допоможу, я це вже казала.  А зараз добраніч, я хочу поспати. Сон, це єдиний осередок мого існування, де мені справді добре. Не забирай цю можливість в мене.
— Добре, я зрозумів. Я йду. Добраніч.
— А калій?
— Щоб ти себе вбила? Ні, ти його не отримаєш, я знаю що ти збираєшся робити.

Тобто без калію... Я всеодно завтра помру. Я це вирішила.
Дістала навушники, може музика допоможе якось. Але ні, я вже давно не отримую ендорфінів від прослуховування музики. Марно. Я лише не буду чути свої думки так голосно. Бо, буду відволікатися.

Знову ранок, от дідько. Котра година? Дванадцята? Чи може лише шоста ? Хм, на годиннику десята. Рівно десята. Встала як завжди, вдягнулась, зібрала волосся в незграбний хвостик, прибрала невелий безлад в кімнаті.
Це станеться сьогодні. Я впевнена.
Метушня внизу будинку, хтось снідав, хтось був у вітальні й дивився телевізор. Кожен був зайнятий своєю справою. Я вирішила не снідати. Лишень зайшла на кухню за великим гострим ножем.
Із аптечки забрала снодійне, а з сараю мотузку. Я все продумала.
На годиннику вже четверта дня, родина збирається за покупками до столу та подарунками.
— Агафіє, ти їдеш з нами до міста за покупками? — це прийшов мій менший брат
— Ні, я залишуся вдома. Я погано почуваюсь.
— Ну добре, я скажу іншим.
Два автомобілі один за одним заповнювались пасажирами. За хвилин десять я залишилася сама вдома.
І от я стою на стільці і тримаю в руках мотузку. Адреналін тече в моїй крові. Я зроблю це, зроблю бляха!
— Агафіє стій!
Що? Вона.... Вона стоїть у дверях з розгубленим виразом обличчя. Лариса.... Треба щось придумати, і негайно
— Та я і не збиралася стрибати.
— Тобто, не збиралася?
— Я передумала, а зараз я хотіла від в'язати мотузку від стелі.
— Справді?
— Так— сказала я жбурляючи мотузку на підлогу, і прибираючи все.
— Не знала що а мене будуть гості. Я збиралася йди в ванну, спокійно собі скупатися, доки мої родичі поїхали. Ти сідай, я зараз через півгодини прийду. Можеш піти у вітальню до телевізора, чи на кухню. А ще в коридорі є м'яка лежанка і книги.

Я акуратно і непомітно загорнула ножа зі снодійним в рушник і рушила донизу.  Залишивши Ларису на горі. Проковтнула відразу три таблетки снодійного. Набрала ванну на половину повну води. Знову проводжу гострим лезом по зап'ястях. Глибоко не можу різати, надто болить. Краще стікти кров'ю. Тому переходжу до іншої руки. Вода вже встигла набрати червоних барв.
В голові паморочиться. Темрява. То це і є потойбічний світ? Схоже на сон. Тільки сон з власними роздумами, я чую свої думки. Хм, це що, світло? Хтось хіба є біля мене?

Я розплющила очі. Я жива. Досі жива... Перед очима стеля моєї кімнати. Намагаюся встати з ліжка. Руки обмотані бинтами. Одяг... Тільки тепер я усвідомила що крім промокшої нижньої білизни на мені немає нічого. Збоку на ліжку спала Лариса. Це вона... Вона мене врятувала. Вона для цього прийшла сюди? Невже моє нікчемне життя для неї щось означає? Та ні, неможливо. Яке кому діло до мене?
Треба зібрати мокрий одяг. Він валяється на підлозі. А ще замісти сліди невдалої спроби самогубства.
Ніби нічого не видно, все на своїх місцях. Все. Ніяких слідів крім моїх обмотаних рук не залишилося