Самогубство на Різдво або моя неймовірна історія порятунку

Розділ 7

Моє дихання пришвидшується, в голові знову всі думки склалися в жахливу картину, я ніби падаю в незрозумілу чорну ущелину, мені страшно. Я не хочу щоб це все відбувалося. Мені болить в середині. Намагаюся заспокоїтись та нічого не виходить. Дихаю так само як і раніше — швидко і сильно, та намагаюся тамувати його, перекривати подушкою. Найжахливіше коли це все відбувається вночі. Хочеться заподіяти собі чогось аби не відчувати себе мертвою. Все знову летить шкереберть. Не можу більше терпіти це. Зриваюся з ліжка, біжу до виходу та відкриваю двері квартири. Біжу на сходовий майданчик, там на найвищому поверсі знаходжу драбину на дах. Хочеться бігти, бігти і падати. Розбитися на друзки аби це все припинилося. Вже на даху, коли стояла біля краю, було таке відчуття що от -от і все закінчиться. Мій омріяний суіцид може стати реальністю.

Я падаю. Падаю але не вниз, а назад. Боляче вдаряюсь ліктями об цемент будівлі. Вона знову відтягла мене від кінця. Хоча цього разу буде доречніше сказати що вона мене відштовхнула.
— Дурепа!— лунає з вуст і я відчуваю на собі її міцні обійми. А потім у неї з очей почали падати гарячі сльози — прошу тебе, не треба так! Не помирай...— на останніх словах голос Лариси почав тремтіти. Ніби лють почала змінюватися на жалість
— я зроблю все щоб тобі стало краще, я знайду тобі якісь лійки, пом'якшу твою муку, тільки благаю, живи...— Лора ридала, а я була в ступорі не здатна вимовити ні слова і не розуміючи чому вона так плаче.

Я знову в ліжку, в її квартирі, накрита ковдрою та тримаю в руках якість заспокійливі. Випиваючи їх відчуваю сильний м'ятний смак. Лише учора ми приїхали назад в місто. Провели декілька днів в моїх родичів, а потім опинилися знову тут.
Годинник перетнувши позначку 12:00 годин почав іти по новому. Настало 29 грудня. За 2 дні новий рік. А я не можу нормально заспокоїтись. Та здається Ларисі ще гірше. Вона привела мене назад та дала заспокійливі, а сама натомість ридала на кухні. Це продовжувалося вже пів години.
Двері прочинилися. Вона була вся заплакана, очі червоні від сліз, а біле довге волосся скуйовджене. Я по колишньому не могла вимовити ні слова. Лише тупо дивилася на неї.  Нарешті вона почала говорити.
— Ця квартира дісталася мені як спадок від моїх померлих батьків. Вони загинули в ДТП коли мені було 13. Я не змогла з цим впоратися, спочатку я нічого не могла відчути, наче справді померла в середині. Згодом прийшов сум та відчуття втрати. Потім панічні атаки, селфхарм. Мною опікувалася тітка. Після першої спроби самогубства вона здала мене в псих лікарню. Там я постійно була в жахливому стані. Мене накачували антидепресантами, котрі як виявилося не рекомендовано давати дітям до 18 років. Коли я була там, мені було 14. Я була як овоч. Не відчувала де реальність, а де сон. Постійно була в фіговому стані. Одиного разу я  порвала свої штани та спробувала задушитися в них . Після я носила гальмівну  сорочку. Тіло було прив'язане мотузками до ліжка. І знову ще більше лійків. Мені ставили крапельниці з якимось розчином, після якого паморочилася голова і була постійна сонливість. Ходила я всюди з супроводом. Ніхто мене не розумів. Лише катували, катували вдома, катували в псих лікарні. Не було жодної нормально допомоги. Я пішла на хитрість аби вирватися з дурки. Прикидалася "чемною дівчинкою ". Це допомогло. Мене випустили за місяць до моїх 15 років. Вже пройшло 10 років з того часу, та я все ще пам'ятаю той біль та непорозуміння котре тоді відчувала. Я не хочу щоб тебе забрали в дурку. Мабуть все вже змінилося, та я всеодно цього не хочу. І проблема не в тому що я можу тебе туди запроторити, а в тому що люди навколо все засікають. Вони пам'ятають всі історії зі мною, і викликати двох громил на авто, котрі силою відвезуть в якусь дурку тебе, для них не є проблемою.

Для мене ця розповідь стала відкриттям. Я не думала що вона пережила таке жахіття. В мене був ще більший ступор від цього. Лариса знову заговорила
— Казочку на ніч я тобі вже розповіла, а тепер час спати. Якщо не заперечуєш, я буду спати з тобою
— Добре, я тільки за — нарешті вирвалося з моїх вуст.
Я старалася поводитися спокійно. Та щось це погано вдавалося. Дійшла до столу на кухні та поставила тремтячими руками порожню склянку. Повертаючись в кімнату ноги почали німіти та тремтіти. Будучи вже в ліжку я чекала доки прийде Лариса. Пришла до кімнати вона  в одній білизні. Ніколи ще не бачила її таку. Лора підійшла до ліжка і запримітивши мій погляд запитала :
— Гарні шрами, правда? — лише тоді я звернула увагу. Її декольте було вкрите білими пасками, слідами від чогось гострого. Мені залишалося лише здогадуватися як вони з'явилися. До цього часу я й не підозрювала через яке пекло вона пройшла.
— Агафіє, лягаймо спати. Не дивись так на мене, мені і так від всього цього погано. Завтра на свіжу голову поговоримо.
Ларисин голос звучав змучено. Хотілося просто обійняти її міцно-міцно й не відпускати. Та чи не буде це виглядати дивно? Плювати вже на це все. Я роблю їй боляче своїми вчинками. Мені болить, і як наслідок болить і їй. Я настільки жахлива, що раню всіх, хто наближається до мене. Хочеться хоча б якось загладити провину перед нею. Все ж наважуюсь доторкнутися до її. Кладу свою забинтовану руку їй на плечі намагаючись трохи обійняти. Лора відповідає на це, підсовується ближче та обхоплює мене за талію. Не пам'ятаю як, та ми тоді швидко заснули, в обіймах одна одної.