Самогубство на Різдво або моя неймовірна історія порятунку

Розділ 4

— Ларисо, для чого?
Вона ще спала. В мене в голові не вкладається для чого вона покинула все, і приїхала сюди щоб мене врятувати? Дивно. Це дуже дивно. Я не звикла до того, щоб хтось чужий ( не з родичів) переймався про мене.
В голові ще паморочилось і була сонливість. Знову лягла в ліжко і вкрилася пледом. Думки одна за одною заполонюють мій мозок. Знову. Це відбувається знову. Рука тягнеться до горла. Хоче стиснути його та перекрити доступ повітря, але чиясь сильна та водночас ніжна рука тримає мене за зап'ястя так, що я не можу більше рухати нею.
— Непотрібно. Послаб руку. Ти потім будеш жаліти про це.
— Зараз я лише жалію, що не здохнула у ванній. А могла б, якби не ти!
— А я чомусь рада, що ти жива.
— Відпусти руку.
— Після тебе.
— Добре. Добре.... Я опускаю руку.
— От і молодець.
— Скажи, для чого? Чому ти не дозволила мені покінчити з життям?
— Бо не хотіла, щоб на практичній роботі довелося розтинати твоє тіло і дізнаватися причину смерті.
— Тобі ж подобається це. Визнай. Я навчаюся з тобою лише півтора року. І то ми рідко на яких парах перетинаємось. Але я бачила як тобі подобається розтинати трупи.
— А тобі стріляти.
— Бо під час пострілу я уявляю, як стріляю в себе.  Виходить, що ми обоє садистки?
— Не зовсім. Ми травмовані.
— Я вже мертва з середини. А не травмована. Я ходячий труп. Мені залишилося лише померти зовні .
— Я розумію твої почуття і хочу допомогти. Послухай мене. Я допоможу тобі.
— Ти? Пх, і чим же?
— Знайду тобі психолога і подбаю про тебе.
— Я не хочу. Я нічого вже не хочу.
— Хочеш. Я знаю твій стан. Але суїцид не вихід.
— Залиш мене. Їдь назад додому.
— Ні. Я не для того їхала, щоб тебе залишити потім одну.
— Скоро повернуться родичі. Тобі краще піти .
— Я клянусь, що нічого не скажу їм про тебе. А мене вони вже бачили. Вони знають, що я твоя подруга.
— Залишишся на святвечір?
— Можливо. Є тут може якийсь хостел чи готель?
— Немає.
— Тоді мені доведеться обнагліти і напроситися на ночівлю в тебе.
— Ти ... Ти осуджуєш мене за спробу самогубства?
— Ні, зовсім ні. Давай хоч на цей вечір забудемо про це? Залишимо в минулому.
— Це буде важко, але я спробую.
Той день і той вечір, я мабуть ніколи вже не забуду. Спочатку невдале самогубство, потім порятунок, за битновані зап'ястя, і повернення до гри під назвою " нормальне життя".
Лариса з родичами ніби добре ладнає, і вони не проти щоб вона залишилася. Сказали що приємна дівчина. Хм, я не вбилася, хоча дуже хотілося.
— Агафіє, що це ти нічого не допомагаєш? Твоя подруга як бджілка все допомагає, а ти тут заникалася. Ану, швидко спускайся!
— Добре, мам. Я зараз прийду.

У вітальні накритий стіл, блимає вогнями ялинка. Дідусь щось дивиться по телевізору. Як завжди передсвяткова атмосфера. Лариса нарізала хліб в хлібницю.
— Мама відправила мене допомагати тобі.
— Та ну, йди до себе, в мене все прекрасно. Не треба допомагати.
— Треба . Мені сказали.
— Добре, тоді принеси кутю.
— Вже йду.
Кутя з іншими стравами стояли на столі. Родичі всілися, прочитали молитву і дійшли до наїдків. Видно було, що Лариса якось здивовано поглядала на все це. Ніби вона ніколи не була за святковим столом в колі рідних. Хоча, хто його знає. Я ніколи не питала за її батьків. Та й сама вона не дуже говірка на цю тему. Мовчання за столом перервала матір.
— То, Ларисо, на кого ви вчитеся?
— На патологоанатома. Ще пів року, і буду працювати.
— А хто це такий?— цікавість до пізнання світу в меншого брата прокинулася.
— Ну, як тобі сказати. Я розрізаю трупи людей і дізнаюся за розтином причину смерті.

В той момент малий ледве не подавився салатом. І здається, навіть почав боятися Лору.
— Не сприймай це надто серйозно, всі ми колись помремо. І я в тому числі. Смерть це невід'ємна частина життя . — Лариса здається не вміла розряджати атмосферу, а лише навіювала страх.
— А, чим ви займаєтеся у вільний час? — мати ніби спис, хотіла промуляти її.
— Я люблю гуляти на цвинтарі, а ще ходжу до притулку з тваринами, волонтерю там. Вигулюю песиків.
— А, хлопця ви маєте?
— Ні. Для чого мені він ?
— Ну, зрозуміло для чого. Щоб вийти заміж, народити дітей, жити сімейним життям.
— Та ну, ви що? Я не збираюся втрачати можливість спокійного життя. За свої 24 роки я достатньо побачила сімей, їхнього життя, життя інших людей, і не хочу бути як вони. Я хочу нарешті знайти своє призначення.
— А як же сім'я? Невже ви не хочете любові?
— Хто сказав що не хочу? Хочу. Але є проблема, я лесбійка.

В той момент я хотіла провалитися під землю. Вона що? Та ну, навіть якщо вона лесбійка, вона ж не безсмертна! Казати таке перед старшими людьми, які в більшості гомофобні.
Всі перестали їсти, від воліклися від телевізору і лише слідкували за матір'ю і Лорою.
— Ну, так знайдіть дівчину. Я можу допомогти вам.
Цього від матері я точно не очікувала. Або вона дволика особистість, або вона все серйозно говорить.
— Я дуже вам вдячна за турботу, але я намагатимуся сама знайти свою обраницю.
— Ларисо, ви така хороша дівчина. Не хочеться, щоб ви були самі. Ви звертайтеся якщо що.
— Дякую, обов'язково. — вона сказала ці слова зовсім без цинізму .

У моєї родини звісно, щелепи відвисли після такого, але щось у них змінилося. Ніби вони старалися прийняти мою подругу навіть після камінг ауту, ніби толерантності в них побільшало.
А загалом цей вечір пройшов добре . Всім було цікаво і весело. Навіть я відчула себе трішечки живою