Самогубство на Різдво або моя неймовірна історія порятунку

Розділ 6

Змалечку мене вчили терпіти. Потерпіти—  і все пройде. Не показувати комусь свої "негативні" емоції, а лише посміхатися та радіти на людях. Розказати комусь з друзів про свої проблеми, чи проблеми сім'ї, котрі мене бентежать — табу. Так би мовити вчили "не виносити сміття з будинку". Та чи знали вони наскільки погано мені було, як мене рвало від емоцій? Я хотіла комусь довіряти, але не могла . Нікому не можна довіряти, бо тебе запросто можуть висміяти, і на додачу розказати іншим про твої проблеми.
Вибачте, але я так більше не можу. Я здалася. Я хочу довіряти. Вже почала. Можливо навіть хочу бути коханою...

Сніг злітав з гілля дерев із кожним порухом вітру. Обсипав маленькі кришталики додолу.  А я покірно сиділа в неї на спині, разом притримуючись за плечі, щоб не впасти . Коліно пекло, але вже не на стільки, а у плечі біль навпаки, ставав більшим. Забинтовані руки злегка посмикувало.
Не знаю як, та ми швидко опинилися в будинку, зворотній шлях не здавався довгим. Навпаки він був навіть коротким. Вона вірно тягла мене з лісу додому на спині, ні разу не поскаржившись.
На подвір'ї Дмитро разом з меншим набридайкою зліпили сніговиків. Колись і я так бавилася кожен рік, але не зараз.
Зайшовши до будинку було чутно увімкнений телевізор, йшло якесь сімейне шоу. Всі були прикуті до екрану. Ми зайшли до кімнати навіть не поміченими.
— В тебе є ще десь бинт та перекис?
— Навіщо тобі це здалося?
— Твої рани потрібно промивати. То як, скажеш де я можу взяти все необхідне?
— В шафі, на верхній полиці є аптечка.
— Так.... Подивимося де ж вона— бурмотіла собі під ніс Лора— ага, ось знайшла. Знімай светра і штани.
— Я звісно розумію для чого светра, але ось для чого штани?
— В тебе на них кров протекла, якраз на коліні.
Мені було добіса ніяково. Ніяково і бридко від себе, від своїх вчинків та поведінки. Я наче знову повернулася у вчорашній день. Знову у самій спідній білизні перед нею. Прийшов час розмотувати рани. Вона легенько взяла мене за руку та обережно знімала бинт. Шар за шаром. Вона була обережною та зосередженою водночас. Що ближче до вен, тим більше бинт був в крові.
Я почала прокручувати в голові те, як я опинилася в ліжку. Я пам'ятаю лише мінімальне. Пам'ятаю як різала руки в ванній, а потім я була в ліжку з перебинтованими руками. Я більше не можу пригадати як не стараюсь. Нічого. Ніби якась суцільна чорна стіна. З роздумів мене вирвав її голос:
— Постарайся зараз не кричати і не плакати, бо буде боліти й пекти міцно. Потрібно обробити рани.

Я глянула на руки. Засохла кров та рани. Тільки подумати, я б померла якби не вона. Лариса взяла вату намочену перекисом та почала проводити по рубцях. Перекис водню увійшов в реакцію з кров'ю та почав пінитися. Не вперше я бачу це. За весь час рубців тільки побільшало і деякі з них не сходять. Тепер там великі рани котрі перекривають всі ті маленькі сліди моїх мук.
Краще б я померла і не терпіла це все. Але вона не дозволить мені цього зробити.

— Сильно пече?— глянула вона на мене своїми темними очима.
— Ні— відповіла я в очікуванні доки вона перебинтує руки.

Ех, ці очі... Вони бувають суворі і холодні що від одного погляду я відчуваю свою вину, а бувають такі світлі та спокійні що аж здається наче я  насправді в раю,  а не тут, на землі. Ці карі оченята так багато говорили про її. За ними можна було дізнатися сердиться вона чи радіє. А на сонці її очі незвичайно сяяли. Ближче до зіниць вони були шоколадні, а по середині наче відлунювали химерний зелений відтінок. Якби ці очі можна було б порівняти з чаєм, то мабуть це був би змішаний зелений та чорний чай. 
Лишається питання "для чого вона це все робить?" Якого біса вона приїхала в це місце? Щоб побачити мене? Але навіщо? В мене питань більше ніж відповідей.
Руки були у свіжих бинтах. Поки я роздумувала, Лариса промивала іншу рану на нозі. За мить і коліно було вже перебинтоване. Вона це робила вміло. Таке відчуття наче кожного дня ця жінка працювала з людьми. Хоча це не зовсім так. Вона працювала з трупами.

— Яке плече тобі болить?
— Праве
— Дай но я гляну — сказала Лора сідаючи позаду мене
— Я зараз буду натискати на нього, а ти кажи де болить .
Обережно міліметр за міліметром вона промулювала шкіру, і робила це дуже акуратно.
— Ай, болить!
— Тут?
— Так
— В тебе тут дуже червона шкіра, швидше за все це лише сильний забій. Треба прикласти щось холодне.
— Я краще піду на двір та ляжу в сніг, ефект буде той самий.
— Не буде. Ти тільки захворієш і буде гірше. Краще взяти щось з морозилки й прикласти. Я зараз піду запитаюсь в когось з твоїх родичів чи є щось холодне.
— Ні, будь ласка, не йди. Так пройде.
— Чому не йти? Щось сталося?
— Вони завжди починають казати яка я необережна та як мені потрібно було робити щоб не впасти. Зараз знову це почнеться. Будь ласка не кажи їм нічого.
— Добре. Не скажу.
— Мені прикро що все так сталося. Краще б я тобі нічого не казала і померла в тиші. Все могло б бути по іншому, та я як завжди все запорола. Знову. Тепер через мене страждаєш ти.
— Послухай, не вини себе. Тобі потрібна допомога але ти цього не хочеш визнавати. Я тут, бо хочу тобі допомогти, ти мені не байдужа, я не хочу щоб ти померла.