Самогубство на Різдво або моя неймовірна історія порятунку

Розділ 2

Ліс. Він завжди захоплював мене своєю величністю. Особливо ялиновий. Величезні ялини, які здається досягають своїм кінчиком хмар, що летять повз. Вони зачаровують. Прикро що я бачу його в останнє.
Опалих гілок як завжди було багато. Від маленький як довжина долоні, до великих, як половина мене. Я назбирала добрячий букет з невеликих гілочок. Потім натрапила на великі гілки. Їх також зібрала багатенько і перев'язала мотузкою. Виникало бажання  перев'язати цією мотузкою собі горлянку. Затягнути вузол так міцно, щоб точно покінчити з життям. Я відігнала від себе ці думки. Ще рано. Хочу насолодитися останнім днем свого життя.
Вдома було дуже гамірно. Батьки приїхали та планували залишитися на ніч, щоб завтра було менше клопотів перед святвечором. Янек з Агатою теж були тут. В цьому домі можна було б збожеволіти, якби цього не сталося зі мною півроку тому. Пів року я наче ходячий мрець. Дім гудів від звуку пилососа, дідусь з Янеком та батьком розчищали сніг, який від ранку не переставав йти. Подвір'я велике, роботи всім вистачає. Мати з бабусею прибирали весь дім ледве не до блиску. Агата з моїм меншим братом робили різдвяного віночка з гілок, які я принесла. Голова здається розривалася від шуму. В рюкзаку знайшла ще декілька таблеток від головного болю.
Нарешті! Дзвінок на який я так чекала!
— Ало, Агафіє ти зовсім глузд втратила?
— Що таке?
— Твоє повідомлення. Нафіга тобі способи самогубства?
—Ну, ти дивишся багато детективів, я подумала що ти маєш знати.
— Я запитую нафіга?!
*Мовчання*
— Ларисо... Я... Я зважусь на цей крок.
— Зовсім збожеволіла?
— Так. Я просто не знаю як це зробити.
— Класичні способи, це : повішатись, порізати вени, стрибнути з багатоповерхівки.
— Дякую, перелік не великий, та я щось виберу.
— Стій.. це не твій тупий жарт? Ти серйозно?
— Так. Повністю серйозно.
*Мовчання*
— Не поспішай. Може я чимось можу допомогти? Це ж не вихід, ти можеш і не померти. Самогубство дуже поганий варіант.
— Я продумаю все до дрібничок. Мені набриднув цей світ. Я не живу, а існую вже пів року. Я не витримую.
— Коли ти це зробиш?
— На святвечір, тобто завтра.
— Давай я знайду тобі психолога? Я оплачу все! Всі витрати, я постараюся допомоги тобі.
— Прошу, не перешкоджай мені. Я вирішила.
—Але...
— Я хочу з чистим сумлінням покинути цей світ. Не хочу сваритись з тобою. Прощавай...
Дякую за все...
Я закінчила виклик. Поставила телефон на беззвучний режим, бо знаю що Лариса цього так не залишить. Вона буде писати, дзвонити, намагатиметься все владнати. Я знаю її як свої п'ять пальців. За півтора року навчання ми добре потоваришували.
Отже, або порізати вени або повішатись. Вибір не великий. А, якщо щось піде не за планом? Якщо не вийде порізатись, проковтну пігулки. Тоді від багатьох видів та кількості таблеток в мене буде передозування і побічні ефекти. Тоді точно здохну. 
Знизу долинув голос тітки.
— Агафіє, ти не хочеш нам допомогти? — Агата як завжди відволікала мене від думок, хоча сама про це і не здогадувалася.
— Йду.
Величезні коробки з новорічними іграшками, гірляндами, вогниками, стояли в вітальні. Там зберігалася пам'ять про цей дім. Так, саме в цих коробках. Знаю, звучить якось дивно і незрозуміло. Та, за всі роки проведені в цьому будинку, з кожною новою новорічною іграшкою ставало дедалі більше спогадів про Різдво, новий рік. Ялинка штучна, проте висока, два метри у висоту, саме те що потрібно для нашої вітальні. Кожен рік ми прикрашали не лише ялинку, а й будинок в цілому. Це я в чотирнадцяти років, ще почала прикрашати все що тільки можна було вогниками, гірляндами, хвоєю, робити віночка на двері та букети в кімнатах. А до мене це робили тітка з мамою. Думаю і після мене хтось буде це робити.
Встановленням ялинки займалася я. Якщо не дідусеві, то мені належали всі "чоловічі" обов'язки. Чому в лапках? А тому, що ми давно перестали ділити обов'язки на "чоловічі" і "жіночі ". Це всього лише пережиток минулих століть. Так ми з дідусем жартували, особливо в дитинстві. Я часто переодягалася в його речі, які були великі на мене, і ходила за ним всюди. В тринадцять років він навчив мене заводити пилку. Чомусь ще називають її "дружбою ". Чудернацька назва для залізного агрегату, чи не так? Зараз мені 19, та я пам'ятаю ті моменти з дитинства, від яких я отримувала ендорфіни.
Ялинка була майже готова, залишилося верхні яруси розправити. Стаючи на табуретку, я уявляла як стрибаю з неї з мотузкою на шиї.
— Арсен, перестань розкидати гірлянди!
— Янек сказав щоб я заважав вам, тоді він купить мені шоколадку.
Хотілося нагримати на малого. Завжди він все винюхував.
—Він пожартував, правда Агато?
— Так, в нього тупі жарти.
—Тобто шоколадки не буде?
—Ні.
— Я даремно старався.
— Вище носа малий, зараз ялинку будемо прикрашати.
Я залишила їх у вітальні, і пішла на гору. Відкрила ноута, і почала роздумувати план самогубства. Потрібна якась отрута, якщо не вийде задушитись, буде запасний план.
Хм, натрапила на щось цікаве. Ціаністий калій, сильна отрута. Трохи його вистачить щоб подохнути. Тільки питання де його купити. Спустилася вниз. Треба знайти Янека.
— Янек!
— Які люди, і що ж тобі від мене треба?
— Ціаністий калій маєш?
— Ну, є таке. І що?
— Дай мені його.
—Навіщо? Здохнути вирішила?
— Якщо і так то що?
— Та нічого. Мені чесно кажучи пофіг на тебе.
— От і добре. Калій дасиш?
— Тобі його терміново треба?
— Так!
— Ой, горе мені з тобою. Сьогодні ближче до вечора Дмитро приїде. Я скажу йому, нехай заскочить додому і привезе.
— Добре, дякую.
Стосунки з Янеком, чоловіком тітки ще спочатку нашого знайомства були досить цікаві. Коли я була малою він жартував наді мною, а я його у відповідь лупцювала. Так, він за віком як мій батько, але з тіткою і дядьком в мене дружні стосунки. Інша справа, його син. Мій двоюрідний брат Дмитро. Це справжня опора. Завжди піклується про мене. Добрий і лагідний. Розуміє мене, підтримує. Зараз мало таких чоловіків, можна сказати що він унікальний екземпляр.