Самогубство на Різдво або моя неймовірна історія порятунку

Розділ 10

Подарунок, це що? Якась річ? Щось дороге? Або може якийсь скарб? Ні. Не зовсім. Подарунком може бути річ зроблена власноруч, зовсім не дорога по грошах, але дорога душі. Подарунок— це емоції. Не завжди позитивні, все залежить від контексту та обставин. Та якщо ви вирішили щось подарувати, будьте готові до того, що людина не захоче прийняти його, може викинути, спалити, чи навіть не зачепити пальцем. Роблячи будь який подарунок очікуйте найгіршого, та надійтеся на краще. Або взагалі нічого не очікуйте, тоді в разі невдачі не буде боляче . Орієнтуйтеся на захоплення людини, стиль, характер, та шукайте те, від чого на вашу думку людина буде рада. Якщо ж нічого не знаєте, подаруйте нейтральне і корисне. Це може бути :чашка, термос, плед, чи сертифікат на покупку чогось. Як на мене, сертифікат це найкращий варіант коли нічого не знаєш про людину, та хочеш зробити приємне . Кажуть, що дарувати потрібно те, що хотілося б собі. Та це правило працює тоді, коли у вас з одержувачем співпадають захоплення та інтереси. Щодо мене, так вибираючи між дарувати та отримувати, я виберу перший варіант. Ті емоції, які отримує людина з подарунком, усмішка— гріють мені душу. Для мене, це найкраща винагорода.
Точно! Подарунок! Яке сьогодні число? Цей роздум вивів мене зі сну. На язиці ще відчувався ванільний присмак печива, а очі пекли від знову пролитих сліз. Я заснула плачучи. Знову. І знову вона біля мене. Тільки от, на календарі 31 грудня, в гаманці мало грошей, і часу в мене до вечора. Хоча зараз лише 6 ранку. Сонним кроком я пішла до ванної. Хвилин зо п'ять дивилася на своє відображення. Очі запухлі, червоні. Уста сухі, потріскані. Волосся кошлате й неслухняне. Виглядаю як після перепою. Неначе всю ніч без просвітку заливалася алкоголем. Зібрала останні сили аби привести себе до ладу. Голова трохи паморочилася. Треба швидше зібратися і прошмигнути без нагляду Лори. Інакше новорічного дива не відбудеться. Хочу зробити щось приємне для неї, за всі її старання стосовно мене. Постійно змушую хвилюватися, плачу, палю, одним словом — виснажую. Моя жалюгідність немає меж. Зберися! Ти ганчірка чи жива людина? Опісля сама себе вдарила в щоку. Це була погана ідея. Окрім болю я відчула ще більше запаморочення. Потрібно щось поїсти і випити таблетки. Тільки щоб це їсти... І в цей момент я згадую про вчорашні булочки. Чай і булочка з корицею. Більш менш нормальне поєднання для сніданку. Зробивши всі свої ранкові справи, я не вийшла, я вилетіла з під'їзду та попрямувала в центр. На дворі вже добряче розвиднілося, та нічого всеодно не працювало. Куди йти? Що купляти? Не зрозуміло нічого, окрім того, що до вечора треба повернутися. Мандруючи вздовж рядів ярмарку, пустих, безлюдних, мою увагу привернуло щось попереду. Ця річ, ні, навіть не річ, а невидима матерія, світло, зіткане з тисячі маленьких вогників. Це вітраж. Його випромінення. Потім я звернула увагу не лише на вітраж, а на й споруду де він був. Перед мною стояв костел, і здається, це єдине місце де я зможу зараз зігрітися і подумати в спокійній атмосфері.
Трохи тьмяне, проте приємне світло панувало всередині. З обох боків рядами були розставлені своєрідні лави, де можна посидіти. По центру — місце для проходу. Пахло ладаном. Далі, за лавами під стінкою був іконостас . Збоку, рядами простягалися вітражі. Червоні, фіолетові, жовті та сині скельця пломеніли на стіні.
Тут набагато затишніше, ніж у тій церкві, куди мене водила малою бабуся. Там постійно метушилися, перешіптувалися і лихословили різні бабки. Чому вони взагалі ходять в такі місця? Певне, аби знайти собі подібних. І ніякої Богобоязні. Тільки творять більший гріх. А потім ті самі "святі бабусі" йдуть топити котенят та собачат, проклинають, роблять різні привороти, обряди. Абсурд одним словом. Ці роздуми, спокійна атмосфера і аромат ладану змусили мене заснути. Певне, ті хто проходив повз, думали, що я безхатько та шукаю де поспати. Коли я покинула царство Морфея, довкола вже було трохи людей. Та це ніяк не заважало. На годиннику 9 ранку. Але що за фігня? Чому я так часто засинаю? Пора йти. Як би добре мені не було, мене чекає пошук подарунка для Лори.
Морозне повітря боляче вдарило в дихавку, відбивши і без того слабке бажання палити.  Що може сподобатися їй, окрім скальпеля та трупів? Навіть не знаю. Для такої як вона, гарним подарунком став би особистий морг, з десятком тіл, котрі чекають розтину.  Непомітно за цими роздумами, ноги завели мене до невеличкого магазину. З полиць на мене дивилися канцтовари. Фарби, альбоми, олівці, якісь стікери, і сила силенна різних ручок.
— Вітаю вас у нашому магазині. Тут ви можете знайти різні канцтовари для школи, офісу та інших потреб. Допомогти вам з вибором?— відразу защебетала продавчиня.
— У вас є акрилові фарби?
— Так, у нас є багато різновидів. Є сріблясті, з блискітками, в великих та маленьких тюбиках, у баночках. А також маємо у асортименті полотно для малювання, олійні фарби і гуаш.
— Тоді запакуйте мені маленьку пачку фарб, пензлики до них і... У вас є просто білий картон?
— Так. Є в роздріб і в пачках. Вам який? Якщо в роздріб, то 5 гривень за лист формату А4.
— Ще 3 листа картону.
— Так. Ще щось вас цікавить?
— Гофропапір і атласні стрічки.
— Гофропапір маємо різних кольорів та продаємо по одному рулону. За один буде 25 буде. Атласні стрічки маємо в котушках. Метр 4 гривні.
— Дайте 3 метри червоної атласної стрічки і рулон зеленого гофропаперу.
— Отже, акрилові фарби маленька пачка, пензлики, 3 листа картону, зелений гофропапір і 3 метри червоної атласної стрічки. Все правильно?
— Так!
Мій настрій трохи покращився, в голові вже зародилася ідея щодо того, як зробити гарний сюрприз. Далі я попрямувала у книгарню. Потрібно щось криваве, захоплююче, від чого стигне кров в жилах.
Увага впала на "Воно" Стівена Кінга та на "Хірург" Тесс Ґеррітсен. Книги, це маленький всесвіт із своїми законами, правилами. Це може бути утопія або ж антиутопія. Все залежить від жанру і вподобань читача. Іноді ти повністю занурюєшся в це, та після тривалого читання починаєш ніби бути частинкою цієї історії, думати про те, як варто було б вчинити на місці того чи іншого персонажа. Кожну вільну хвилинку береш книгу, аби дізнатися продовження історії, прожити почуття персонажів. Хоча б на трохи відволіктися від реальності та знайти альтернативу. Отже, купуючи книги, я була впевнена, що Ларисі буде щось аби задовольнити свою фантазію, у котрій і так багато крові, примар і вбивств. Залишалося обгорнути це все, та зробити ще одну річ. Я хотіла зробити закладки. Та не буду ж це робити в квартирі, де вона може побачити. Потрібно знайти тихе місце для роботи. Але точно не костел. У центрі, неподалік того ж костелу було кафе. Куди я і попрямувала. Замовила ромашковий чай і кокосове мочі. Попрохала офіціантку принести якусь тару аби сполоснути пензлики. Тепер можна починати творити. На фоні грали різні новорічні пісні. Курва. Нема чим різати картон. Хоча... У кармані куртки був канцелярський ніж. Краще б не знати, що я ним робила. Та тепер у нього інше призначення — допомогти мені. Робота йшла напрочуд швидко та цікаво. Залунав "Щедрик" і мій настрій був найпрекраснішим за останній час. Атмосфера свята кружляла у повітрі. Чай швидко закінчився, годі навіть про тістечко згадувати, котре закінчилося за два укуси. Закладки вийшли трохи чудернацькі. Одна була з барвами призахідного сонця і розкиданих хмарок на ній. Інша—морозні візерунки,  і третя наче ромашкове поле. Зелена, з дрібно розкиданими білими квіточками. Доки фарба сохла, замовила ще чаю і ванільне тістечко. Знову ваніль, котру я так стараюсь уникати. Та досить мені цього! Пора пережити, прийняти втрату. Мої сльози нічим не зарадять. Попрохала у адміністраторки скотч, аби запакувати все. Дивно, та тару для води і скотч мені дали без лишніх питань. Знову поїла, випила чай, та почала запаковувати все. Прибрала залишки мого творчого хаосу, заплатила за їжу, та віддала скотч назад, ледве не вкинувши його до пакету. На телефоні 5 пропущених від Лори. Дома мені триндець. Дім... Коли це місце встигло стати мені домом? Певне тоді, коли вона забрала мене до себе. На дворі сутеніло. Потрібно поспішати. Перебіжками добралася до під'їзду. Вся червона, захекана, стою біля дверей намагаючись втамувати дихання. Щось тепле та пухнасте почало тертися об ногу. За хвилину це "щось" жалібно пронявчало. Чорне кошенятко терлося об ногу. Завжди коли бачу цих пухнастиків на вулиці, хочеться забрати додому та нагодувати. Все ж, як ніяк новий рік скоро. Не хотілося б його тут лишати.
— Ну ж бо, маленьке, ходи до мене — майже шепотом мовила я простягаючи руки.
Мале не соромлячись підійшло, обнюхало долоні. Беру малечу на руки, ховаю в куртку аби зігріти. Нарешті підіймаюсь сходами. Страх гальмує тіло. Певно, вона накричить на мене. Відчиняю двері та голосно кажу :
— Я знаю, ти зла на мене, та хочеш накричати, але перед довгим монологом я хочу вибачитися за свою поведінку і показати тобі декого.
— Ти дома! Дурненька, я навіть не думала лаяти тебе, тільки хвилювалася аби ти не зробила собі чогось... — вона накинулася на мене з обіймами.
— Йдемо вечеряти, треба провести старий рік, а потім зустріти Новий.— бурмотіла вона не випускаючи мене.
— Зачекай, в мене є дехто. Відійти трохи.
— І хто ж? Невже... Котик! Маленьке чорне чортенятко!— почала волати від радощів Лариса.
— Можна він залишиться?
— Звісно! Ти ще питаєш? Нехай живе з нами. Котики — це квіти життя.
— І ось, з прийдешнім новим роком — трохи соромлячись простягаю їй пакунок.
— Я не знала що подарувати, та надіюсь тобі сподобається...
— О, Господи! Ти вгадала на всі сто! Давно хотіла прочитати щось... І, закладки. Те що потрібно. Дякую, Гасю. Проте найкращий подарунок на всі свята, це ти.

Від автора: я писала це рік, і як на мене, останній розділ більше схожий на збірник тавтології. Дякую всім за очікування та читання. Нехай у вашому житті буде поменше суіцидальних думок та здорова менталка.