Коханий «злодій»

Як постраждала моя шия

Мене розбудив якийсь жахливий звук, схожий на сигнал близького серцевого нападу, але, як виявилося, так огидно деренчав мій будильник. Я роздратовано вимкнула його, та занурилася обличчям в подушку, в спробі зловити сон, у якому Макар не зраджував мене, у якому все було добре. Сон тікав від мене, як та косуля від мисливця, і у мене й справді не вийшло повернути собі ті прекрасні хвилини. Я злісно вдарила по матрацу, повільно підіймаючись, та сіла, підтиснувши губи. На столі був абсолютний безлад, наче хтось скинув на нього бомбу, нашпиговану косметикою, якою я вже не користувалася, зошитами, книгами, паперами з ідеями моїх авторських історій та мармеладом. Я підвелася з ліжка, шльопаючи босими ступнями до ванної кімнати та зіткнулася з Уляною, яка виглядала значно краще, ніж пародія на зомбі, якою я була. Вона посміхнулася, протираючи дзеркало під моїм похмурим поглядом. Я поглянула на годинник, на якому чітко зазначалося: шоста ранку, потім знову на спеціальну хустинку для дзеркал у руці подруги і кліпнула, в процесі, здається, досипаючи.

– Хто взагалі миє дзеркало о шостій? – пробуркотіла я, закриваючись у ванній кімнаті та обливаючи обличчя прохолодною водою.

Не те щоб це допомогло. Я все ще хотіла спати, можливо, навіть знову виплакати одне око в подушку через Макара, який однозначно не ночував сьогодні сам. Він ніколи не буває сам. Ця думка прорізала діру в моєму серці, і я ковтнула, зітхаючи. Я не кохала його, це було схоже на побиття, тільки не фізичне. Ця зрада була актом руйнування моєї гордості та самоцінності. Я все ще думала, чи є моя провина в його вчинку, що найгірше – я кожного разу схилялася до позитивної відповіді. Знову і знову.

Я приїхала до університету рівно за п'ятнадцять хвилин до початку першої пари. Довбана пунктуальність. Закидаючи до рота мармеладного хробачка я пройшла повз парадну, крокуючи до великих сходів, та вже збиралася підійматися, як почула чиїсь тихі схлипи. Я нахилилася через баляси, оглядаючи зелені крісла під сходами для відпочинку факультету піарників та підстрибнула помітивши дівчину з розмазаною червоною помадою, по щоках якої котилися сльози, які вона досить невдало витирала рукавами. Ноги понесли мене вниз, і я стурбовано торкнулася її плеча, лякаючи. Дівчина підстрибнула, прикривши рота.

– У тебе все гаразд? Тобто... очевидно, все не гаразд, якщо ти шмигаєш носом, певно, сталося щось печальне... – вона розревілася ще сильніше, скиглячи, і я майже підійшла до стінки, щоб вдаритися об неї головою. – Я лише хотіла дізнатися, чи можу чимось допомогти?