Коханий «злодій»

Локшиною годую, а не вішаю

Я стиснула ноутбук в руках, зітхаючи. Подумки, я повторювала текст, один з багатьох, який вигадала по дорозі. Мені так кортіло спочатку дізнатися хто та дівчина, потім сказати щось, що розбило б йому серце, потім я взагалі хотіла мовчки дивитися на нього та чекати, доки він почне виправдовуватися. Досі, я не вирішила, що казатиму, але вже постукала у двері. У животі не було ніякого тріпотіння, приємних судом чи іншої райдужно-ванільної маячні. У мене склалося враження, ніби я банально не заслуговую на чесність та довіру. Я була переконана - другого разу, нової зради, я не перенесу. І от я знаходилася в кроці від істерики з елементами побиття себе, його, його особистих речей, та, можливо, інших людей, що попадуться під руку.

«Тільки не кричи одразу. Краще взагалі не кричи.» - благав мене внутрішній голос.

Я прикрила очі, почувши, як відчиняється замок, і видихнула, дозволяючи собі підійняти погляд, та побачити... Славу? У рушнику. В його квартирі.

-О, привіт, ми думали це доставка. - я забула як дихати, тупо витріщаючись на дівчину.

Я було набрала повітря, аби заволати щось про свою ображену долю, злість, зраду, запитати, чому вона так легко каже про себе і нього «ми», можливо, видерти їй вуха, а потім вбити його.

-Де він? - ледве вичавила з себе я. Дивовижно, але спокійним голосом, щоправда, трохи низькуватим від смутку.
-О, в душі, у нас...
-Так, я зрозуміла, передай йому, на все добре. - різко похитнула я головою, вклала комп'ютер у руки дівчини, яка, якогось біса, привітно мені посміхалася, та покрокувала сходами вниз.
-Побачимося в універі! - крикнула вона мені в спину. Я мовчки пішла далі, дихаючи носом. Дихай, Тіно, дихай. Все буде гаразд. Розберуся з усім пізніше. А краще навіть не думатиму про це. До біса його. До біса мої дурні, дівочі мрії, які постійно розбиваються об реальність. Я втомилася. Нечутно, самотньо, по моїй щоці скотилася сльоза, яку я в мить витерла, і щось на верхніх поверхах загуркотіло, схоже на важкі кроки. Я стиснула щелепи, та ледве не полетіла вниз, не готова до другого в своєму житті: «А ти чого очікувала?», або «Я поясню, а хоча, чому я повинен щось пояснювати, ти сама все розумієш», мене не вистачить на ще один раз. Ноги винесли мене геть з під'їзду, і майже моментально мою талію схопили чоловічі руки, змушуючи скрикнути. Він не зробив мені боляче, але біль розливався по моїй горлянці, серцю та голові. Було боляче думати.