Коханий «злодій»

Коматозник

Уляна

Я з ненавистю поглянула на свої величезні підбори, що застрягали в кожній щілині в асфальті, і випрямила спину, в спробі елегантно дістати кінчик з тріщини бордюру. З другої спроби у мене вийшло, і я з тріпотінням поглянула на велику будівлю, на двадцять третьому поверсі якої розташовувався офіс, у якому я так мріяла опинитися. Майже вся будівля належала якійсь юридичній фірмі, а декілька поверхів – редакції одного з онлайн-журналів моїх мрій. Також вони мали декілька власних шоу на декількох каналах, але туди мені поки що шлях був перекритий довгоногими білявками в міні-спідницях. Нехай. Я намагалася писати про політичні події, про суспільні, навіть про моду, але це було нікому не цікаво так, як столичні плітки. В якийсь момент я відчула себе героїнею серіалу «Пліткарка», це відчуття не покидало мене і зараз, але я залишила його на вході, впевнено крокуючи до ліфта. Певно, мої підбори клацали по підлозі надто голосно та накликали на мене неприємності в особі охоронця. Молодий, білявий хлопець перегородив мені шлях широкими грудьми з гордим темно-синім надписом: «ОХОРОНА», і я поблажливо посміхнулася йому.
–    Доброго дня.
–    Перепустка.
–    Перепрошую? – кліпнули мої нафарбовані з кінчиків до самої шкіри вії – На мене чекають на тринадцятому поверсі.
–    Та хоч на сто тринадцятому, покажіть перепустку і проходьте. Лівих осіб мені пускати заборонено. Особливо дівиць підозрілого зовнішнього вигляду.
–    Шановний, – прошипіла я – охорона мене прекрасно знає, а ви, певно, новенький.
–    Дівчина зі мною. – почулося позаду, і я прикрила очі, видихаючи.
–    Ні, я сама по собі, і я йду на співбесіду.
–    Про яку мені нічого не казали. – кивнув охоронець, і я сама злякалася посмішки яка з'явилася на моєму обличчі наступної миті.
–    Ім'я та прізвище. – я дістала мобільний, шукаючи потрібний номер.
–    Знаєте, скільки мене лякали...
–    Я не лякаю, я відкрито кажу – вам дупа. Прямо як моя, тільки втричі більше. Прізвище. – доки хлопець звівши брови дивився на мене, я вже приклала телефон до вуха, полегшено зітхаючи, коли почула голос головної редакторки.
–    Уляна, я на тебе вже чекаю.
–    Боюся, я теж дуже чекаю, коли охорона пропустить мене. Хлопець загородив мені вхід, світленький, очевидно, працює перший день. – він спробував скопіювати мою поблажливість, і я тихо закотила очі, киваючи на незастібнуту блискавку на штанах. – Судячи з розстібнутої блискавки на штанах, які йому не за розміром, що свідчить по безвідповідальність або особисту, або тих, хто видає форму. – я нахилилася назад, помічаючи закиданий обгортками батончиків стіл охорони. – Безлад на робочому місці, брудне взуття. І абсолютно зайва претензія.
–    Це новенький, дай йому слухавку. – я задоволено посміхнулася, простягаючи мобільний хлопцю, і з тихим моральним оргазмом спостерігала, як білішає його обличчя.
–    Зрозумів. Проходьте. – я забрала мобільний, і вимкнувши зв'язок натиснула на кнопку ліфта, забувши, що позаду мене може хтось стояти.
–    Вам личить сухе волосся. – почулося з-за моєї спини, і я ледве не підстрибнула, озираючись на ще одного блондина позаду, темно-синій костюм підкреслював його сині очі, що уважно вивчали вираз мого обличчя. Цей виглядав старшим, набагато старшим за хлопчика на вході. Можливо, йому було за тридцять.
–    Ми знайомі? – заходячи до ліфту запитала я, та не утруднила себе знову подивитися на співрозмовника, чий голос дійсно здавався мені напрочуд знайомим, але я знала і справді більше людей, ніж могла запам'ятати. Цього ж, треба визнати, моя пам'ять не проігнорувала б. Щонайменше за відмінний смак у одязі, який, можливо, належав його дружині. Враховуючи вік, на який виглядав чоловік, було б цілком логічно припустити, що він одружений, але обручки на пальці я не помітила. Як і сліду від неї.
–    Здається, ваша знайома якимось дивом опинилася вдома у мого друга, а ви героїчно шукали її пів ночі. Або ви мені тоді наснилися і нам точно час познайомитися. – мої зуби стиснулися, але я натягнула на них посмішку.
–    Ви мене з кимось сплутали. – я натиснула на кнопку з червоною цифрою «13» і забігала очима по кабіні. Чому цей клятий ліфт не міг їхати швидше?
–    Ні, це були Ви. Родимку біля губ я добре запам'ятав. – дійсно, це той п'яний коматозник у квартирі викладача зарубіжної літератури. Де ж ще шукати успішного чоловіка?
–    Ви стоїте занадто близько, не змушуйте знімати туфлю, щоб дати вам підбором в око. – чоловік дипломатично посміхнувся, відходячи якнайдалі.
–    То Ви – журналістка.
–    Майже. – озирнулася я. – Я тільки вчуся.
–    Як у «Попелюшці». Я не чарівник, я лише вчуся. – продовжував посміхатися коматозник. Табло показувало восьмий поверх.
–    Так, майже.
–    Коли ви вільні? – я вдавилася повітрям. – П'ятнадцять хвилин на каву в обід Пауліна повинна вам забезпечити. – мені було байдуже звідки він знає мою начальницю, я хотіла якомога швидше здихатися його.
–    Мої сьогоднішні п'ятнадцять хвилин на каву вже зайняті.
–    Завтрашні?
–    І завтрашні.
–    Очевидно, весь тиждень розписаний.
–    Який Ви кмітливий. – отруйно посміхнулася я. Десятий поверх.
–    З десятого числа графік не оновлюється?
–    Я вільна з одинадцятого... – глядячи на натяк на перемогу в його очах я посміхнулася ширше. – ніколитня по тринадцяте хрін вам.
Ліфт пілікнув. Нарешті. Коматозник втягнув повітря, щоб щось додати, але я вже вилетіла, наче торпеда, на зустріч світлому майбутньому.
–    Гарного дня, Уляно.
–    І вам дупу не відморози... – я різко озирнулася, розуміючи, що не казала свого імені, але двері ліфту вже закрилися, демонструючи мені ту ж саму посмішку привітного самаритянина крізь напівпрозорі двері, які понесли його вгору.
Я тряхнула головою, випрямляючи спину і поцокала до кабінету Пауліни Георгієвни, винувато засовуючи голову у щілину дверей після її «Хто?».
–    Я.
–    Заходь. – швидко махнула вона рукою. Я ледве не побігла до пухнастого молочного дивану перед її столом і уважно витріщилися на жінку середніх літ з синьо-чорним волоссям, стриженим під каре, з-під його виглядали тонкі окуляри. – У мене лише десять хвилин, тому дуже короткий екскурс. Я готова взяти тебе в штат, – мої очі в мить засяяли, доки вона не сказала: – але тут одними плітками та кількістю читачів особистого блогу буде складно довести щось іншим.
–    Я розумію, і тому я надсилала свої статті на абсолютно різні теми. Писати подібне – не те, про що я мрію. Я хочу робити щось важливе.
–    Розумію. Саме тому я можу представити тебе на планьорці, як людину, яка абсолютно точно заслуговує поваги за моєю особистою думкою, – і варто було щастю наповнити мої легені, як вона знову додала кляте «але» – але одного мого слова буде замало.
–    Це ваш журнал. – знизала я плечима, не розуміючи чим закінчиться ця розмова. – Навряд чи знайдуться ті, хто не погодитися з вашою думкою.
–    З три десятки таких на квадратний метр. Звичайно, ніхто не скаже цього в обличчя, але тебе не поважатимуть тому, що я сказала. Тільки пліткуватимуть. Такі плітки ти не публікуватимемо, тобі, тобто, нам обом вони без потреби.
–    І що ж мені робити?
–    Нехай твоя перша стаття гудить настільки голосно, щоб люди потребували подробиць. Що цікаво читачам, втомленим від роботи та побуду?
–    Жарти?..
–    Усвідомлення того, що комусь гірше, ніж їм. Щось, через що вони видихнуть, сидячи на дивані і скажуть: «Слава Богу, з усіх можливих проблем у мене тільки затримка зарплатні та немита голова». У мене є одна тема, яка буде на обкладинці паперового номеру, але чи впораєшся ти...
–    Впораюся. – моментально кивнула я, готова до будь-чого. – Звичайно, я впораюся.
–    І коли цей номер вийде в друк і буде опубліковано, я офіційно візьму тебе в штат. У тебе є три тижні.
–    А що за тема? – відчуваючи, як підстрибує шлунок від хвилювання, запитала я.
Пауліна повернула до мене екран свого комп'ютера, і моє серце впало кудись... не в п'ятки, а скоріше в те місце, яке чекало на молодого та самовпевненого охоронця.
«Насильник у педагогічному составі столичного університету. Історії потерпілих.»
–    Потрібно шукати майже весь матеріал з нуля, але якщо ти це зробиш – тридцять відсотків прибутку за цей номер я відрахую особисто тобі. – я ковтнула, вдихнула і нацепила свою улюблену голлівудську посмішку: «посміхаємося та всираємося»
–    Якщо це – ціна мого успішного початку, то я очікувала навіть більшого.
–    Саме такою мені тебе і обіцяли. – задоволено кивнула Пауліна. – Зі сталевою хваткою та яйцями. Знаєш, Уляно, у редакції замало людей, яким я могла б пообіцяти хоча б якийсь успіх, але ти... Якщо ти забажаєш – ти можеш змусити президента танцювати гопак без трусів, я маю рацію?
–    Звичайно.
Я повільно покинула офіс, відчуваючи, як у мене смикається око. Де я повинна була взяти цю інформацію? Неочікувано мою голову прострілив спогад про пост Вікторії Рисько, опублікований на моєму сайті. Я схопилася за телефон, лише з однією єдиною молитвою: "Хоч бо вона не видалила акаунт".