Там, за холодними пісками

6: Минуле

Невідомо чому армія Великої Янь не поспішає штурмувати Південний перевал. Принаймні, рани мої встигли остаточно затягнутися, я вже встаю з ліжка, а яньське військо поки що так і не вирушило в наступ. Зцілився я напрочуд швидко, а все тому, що Мужун Юй, за його ж словами, давав мені добірні ліки, які були призначені для нього самого.

Як би там не було, він дійсно врятував мені життя, проявив участь і турботу, і тепер нічого не поробиш – я в нього в боргу.

Струшую головою, намагаючись разом викинути з неї безладну купу думок. Потім кладу на письмовий стіл Мужун Юя стопку книг і повертаюся, щоб піти.

–  Хань Сінь! – Не удостоївши мене навіть поглядом, він тикає пальцем на чайник: – Там чай закінчився, приготуй-но ще. І не забудь, що я люблю тільки гарячий.

 Я мовчки обурююся.

Мужун Юй, ти що, мене за прислугу тримаєш?! Невже в тебе хлопчиків на побігеньках не вистачає?

Лаючись про себе, все ж підходжу до столу і слухняно беру чайник. Мужун Юй піднімає погляд і посміхається, примруживши свої темні, глибокі, як ніч, очі. Схоже, він дуже задоволений.

У відповідь зображую дурну посмішку і виходжу з кімнати у двір.

Яскраві сонячні промені ллються потоками крізь хмари, лягають на землю різноманітними золотистими плямами. Проходжу повз просторий тренувальний майданчик – на ньому ні душі, тільки пара солдатів мовчки стоять у варті.

Поки вода закипає, сідаю навпочіпки біля вогнища на порожній кухні. Розсіяно дивлюся у вогонь, а думки знову пливуть у далечінь...

Оскільки я тепер у Мужун Юя в боргу, він зневажає мене без жодного докору сумління. І дня не минуло відтоді, як я встав з ліжка, а вже перетворився на особисту прислугу. Він іде на тренувальний майданчик – мені обов'язково доводиться слідувати за ним хвостом. Як сідає обідати – підношу йому страви. Переглядає донесення – готую приладдя праці. Лягає спати – розстеляю для нього постіль. Варто хоч натяком виявити невдоволення, він одразу ж кидає в мій бік несхвальний погляд і грізно запитує: – Що, назад до в'язниці захотів?

Зачаровано дивлячись, як танцюють у вогнищі язики полум'я, мимоволі киваю головою.

Ні вже, дякую. Нехай собі ганяє мене як тільки хоче, але краще така свобода, ніж зовсім ніякої. Як то кажуть, раз потрапив у мишоловку, то хоч сиру наїмося... У мишоловку ж мені потрапляти не вперше... А нагода втекти, може, ще й випаде...