Там, за холодними пісками

5: Несподіваний поворот долі

Здригаюся і розплющую очі. Переді мною маячить знайоме обличчя, у яке так і хочеться втиснути кулак.

Володар цього самого обличчя, Мужун Юй, розсівся біля ліжка, склавши руки на грудях, і дивиться з кам'яним виразом так, немов я якийсь там фрукт, а він усе не вирішить, чи з'їсти мене, чи спочатку сік видавити, а потім і випити.

Бачить, як я повільно приходжу до тями, і навіть пальцем не поворухне, тільки байдуже промовляє: – Прокинувся.

Усередині мене миттєво закипає злість: зрештою, хіба не він головний винуватець усіх моїх бід?

Намагаюся піднятися, але груди тут же пронизує різкий біль. Крізь білі пов'язки проступає темно-червона пляма. Нічого не можу вдіяти, тому знову падаю на купу подушок і ковдр і, задихаючись, судорожно хапаю ротом повітря.

– Сінь, тихіше! Он яка в тобі діра. Пощастило взагалі, що ти отямився.

Мужун Юй подається вперед, з легкою усмішкою простягає до мене руки і поправляє ковдру.

Смішно йому, треба ж! Хоча посмішка в нього якась моторошна, просто мороз по шкірі подирає, як все це дивно!

Так... дивно... навіть не знаю, що й думати...

– Гаразд, досить! – Стискаю зуби від болю і відштовхую від себе його руку. Він хмуриться і повертається на місце. – Схоже, мені пощастило знову опинитися в тебе в полоні.

Він киває з явно задоволеним виглядом: – Радий, що ти сам це розумієш.

Мені бракує повітря, тому даю собі час як слід віддихатися, перш ніж відповісти: – Що поробиш, у полоні так у полоні. Ночами тут, звісно, холод собачий, годують різноманітною гидотою, кожну хвильку допитують і катують, а в іншому так, нічого, жити можна.

Він здивовано розплющує очі, ніби не впевнений, що все ясно почув: – Хань Сінь, та ти, схоже, нічого не приймаєш близько до серця!

– А стану я приймати все близько до серця, то ти що, мене одразу так і відпустиш? Який сенс?

Помовчавши, я додаю: – Тільки давай з тобою домовимося: цього разу я вже точно ні сном ні духом, знати ні про що не знаю і все таке. Тож якщо надумав знову приставати із запитаннями, то краще б ти мене там, у камері, помирати кинув.

Він тихенько покашлює і міцно стискає губи, що розповзаються помалу в усмішці. Потім напускає на себе серйозний вигляд і урочисто видає: – Краще врятувати одне людське життя, ніж звести храм на сім ярусів. –  І додає: – До того ж, Сінь, твій порятунок не коштував мені особливих зусиль.