Там, за холодними пісками

4: Життя та смерть

– Обережно!

Се Чжень, і звідки тільки спритність така узялася?

Він несподівано штовхає мене. Стріла чиркає по щоці і пролітає повз, змушуючи міцно заплющити очі. Дорога суцільно усипана камінням, тому я спотикаюся, роблю кілька невірних кроків і втрачаю рівновагу.

На широкій річковій гладі тут і там миготять відблиски раннього сонця, які грають на хвилях і б'ють мені прямо в очі.

Рятуйте! Тільки не у воду! Я ж не вмію плавати...

Але часу на роздуми просто не залишається – тієї ж миті я падаю вниз. Плюх!

Барахтаюся що є сил, але холод миттєво пронизує до кісток, холоднеча стрімким потоком заливає рот, ніс, вуха і, здається, зловтішно посміюється наді мною. Усі думки тут же вилітають із голови, холод розповзається по тілу і перетворює його на один великий шматок льоду. До вух долинають лише неясні крики і булькання, коли великі бульбашки повітря спливають до поверхні води. У цілковитому розпачі заплющую очі й відчуваю, що легеням зовсім нічим дихати.

Знав би раніше, то не прогулював би уроки плавання!

Перед очима все меркне. Тіло стає невагомим, і його огортає непроникна волога темрява.

З болісним зусиллям піднімаю повіки. Добре, що хоч світло не надто яскраве...

Чиясь турботлива рука витирає мені чоло. Намагаюся видати хоч аби який звук, і рука на мить завмирає, а потім допомагає мені піднятися. Переді мною миловидна дівчина років п'ятнадцяти-шістнадцяти. Миловидні її губки складаються в чарівну посмішку, і вона простягає мені чашу з водою.

У горлі якраз усе горить вогнем, тож я з вдячністю приймаю чашу, випиваючи їїодним ковтком і одразу почуваюся набагато краще.

Випрямляюся й уважно оглядаюся навколо. Виявляється, я прокинувся в якійсь юрті. Обмацую м'які шкури навколо себе і тільки тепер починаю вірити, що все це мені не сниться.

Я знову і знову хапаю пальцями власне обличчя, щипаю себе за ноги – і нарешті зітхаю з полегшенням.

Я, Хань Сінь, все-таки не помер, я ніби заново народився!

Повертаю голову до дівчини і бачу, що її усмішка тепер сяє яскравіше за сонце.

– Це ти... мене врятувала?

Варто мені було тільки відкрити рота, то виявилось, що мій голос став таким хрипким, що я й сам ледь розбираю слова.