— Привіт, Боже!
Нарешті ми зустрілись.
Після стількох років,
Ось нарешті я бачу твоє лице.
Питаєш про моє життя?
Я, Боже, вірила в тебе.
Я жила так, як ти сказав.
Не вбила, не вкрала.
Була чесною, доброю, незважаючи на все.
Шанувала батьків, любила ближніх,
Моє життя було повне любові.
Я присвятила життя сродній праці,
Любила те, що я роблю,
Славила тебе через усі свої дії.
Я мала чудового сина,
Виростила з нього прекрасного чоловіка.
Я молилась тобі кожен день
І пішла з того світу спокійною.
Чом же твоє чоло нахмурене?
Чому ж ти, мій Боже, сумний?
Невже тому, що я кохала жінку?
Що я пов'язала з нею життя?
Що я любила її вірно, вічно й незрадливо?
Що ми виховали спільну дитину?
Що ми жили у злагоді до сивини?
Невже ж це так погано?
— Дитино моя, не тому я сумний,
Не тому чоло моє нахмурене,
Що ти мала справжнє кохання в житті.
А тому, що люди, які називаються моїми,
Тебе за це переслідували.
