Підмогильне місце

Пролог

Темної ночі, коли в непроглядній темряві над містом повисли лише бордовий повний місяць і ледь помітні білі плями, що звуться зірками, Камілла Лендон несамовито кричала, відчуваючи найстрашніші муки у своєму житті.

Закривавлені руки хапалися за вузькі стіни крихітної вбиральні. Власні крики здавались їй болючими. Болючими від того, що про їхню причину вона думати зовсім не хотіла. Але біль лише посилювався, наче ламаючи кістки і розриваючи її тіло на дрібні шматки.

Безпорадний вереск супроводжувався кров'ю, що ринула з рота. Камілла абсолютно точно була впевнена, що не переживе цю ніч. Вона не могла собі допомогти, вона не могла відмовитися від цих мук, їй залишалося лише одне — божеволіти від страждань.

Очі залилися сльозами, а закривавлений рот навряд чи вже міг виживати із себе звуки; крики перетворилися на глухий стогін жалості до самої себе.

Ослабла рука схопилася за край унітазу, біля якого й розривалася від мук Камілла. Здавалося, якщо стиснути щось, біль стихне. Але вона не вщухала.

По оголених стегнах потекла густа кров. Голос нещасної раптом знову підбадьорився, стаючи дзвінким та вимогливим. Вона хотіла, щоб її хтось почув і врятував.

Їй чувся хрускіт власних кісток, їй чулося, як щось страшне, перебуваючи всередині неї, починає волати, перекриваючи її крик.

Безглузда істота, що нарешті вибралася назовні і принесла їй стільки страждань, лежала на підлозі і голосно верещала. Огида, ненависть та ані краплі теплоти — ось усе, що Камілла Лендон відчула по відношенню до новонародженого.

Біль не вщухав навіть після того, як його в ній не стало. Вона відпустила край унітазу і тремтячою рукою потяглася до пуповини, що з'єднувала їхні тіла. Та ніяк не хотіла розриватися, довелося докласти чимало зусиль. Камілла смикала за неї, і немовля, тремтіло в такт. Камілла вперше за останні години відчула задоволення, спостерігаючи за тим, як крихітна голівка постукувала об кахель.

Остання нитка, що зв'язувала її з цим монстром, нарешті обірвалася. Очі Камілли спалахнули люттю. Вона продовжувала стікати кров'ю, її стегна тремтіли від больового шоку, а хребет, здавалося, геть тріснув навпіл. Шансів вижити після таких важких пологів просто не було.

Але Камілла не збиралася вмирати сама.

Плач дитини здавався їй страшним, його хотілося заткнути та якомога швидше. Вона схопила репетуючу істоту і спочатку подумала втопити в унітазі, але бажання куди жорстокіше стерти її з лиця землі перемогло будь-які потуги здорового глузду видертися назовні крізь павутину ненависті та люті.

Крихітна голівка розбивалася о керамічний край унітазу. Маленький череп тріснув, а дитячі зойки наполегливо продовжували заповнювати собою приміщення. Він ніби теж вимагав, щоб хтось прийшов і врятував його. Камілла не хотіла цього чути, і їй здавалося, якщо бити сильніше, він швидше затихне.

Вона не знала, скільки разів голова новонародженого сина зустрілася з унітазом, перш ніж його крики стихли. Тиша. Абсолютна тиша, тільки звук води в трубі, що шумить від того, що хтось користується вбиральною поверхом вище. Все, як вона й хотіла. Повна тиша, а потім і темрява. Вона не знала, чи вимкнув хтось світло із господарів будинку, чи це вона осліпла. Камілла впала поруч зі своїм мертвим плодом; їхня кров змішалася та залила підлогу настільки, що якби не невеликий бортик біля дверей, вона неодмінно витекла б у коридор.