Пані Вітер; Забуті Поцілунком спогади

Частина 2

Після роботи в пʼятницю я знову пішла на тренування. Не хвилювалась за те що зустріну Миколу і буду мати з ним «неприємності», мені начхати, я можу за себе заступитись і морально й фізично. І я не помилялась, там був Микола, тільки злий і ніби знервований чи що? Та я ж казала, мені абсолютно начхати на його думку і подальші дії. На диво він на мене навіть уваги не звернув, можливо йому соромно за свій вчинок, хоча я знайома з ним вже довго тому він скоріше всього просто образився на мене тай усе. Мої думки перервав знайомий чоловічий голос, це був голос того незнайомця який мені був знайомим, він спілкувався з Сашею,  з моїм знайомим, я хотіла скористатися можливістю і розглядіти хлопця поближче. Не може бути... невже це той про кого я думаю, невже це було так легко? Так, це Ян, ось чому його обличчя й голос здавались мені такими знайомими. Я хотіла підійти і ніби то познайомитись з ним, але не встигла я відійти від тренажеру як мене хтось міцно схопив за руку. Це ж Микола, хто ж і ще)
Микола: Вже на інших мужиків задивляєсся? Звісно ж, ти ж тільки це і вмієш робити, що драму створювати...
Я неочікувано викрутила його руку і звільнила свою
Т/і: Ти думаєш мені це зараз потрібно? Хочеш відносин? То спочатку схаменися і знайди собі дівчину. До мене навіть не підходь. Ти дивись на нього... схаменись нарешті!
Микола: Не хочеш по доброму буде по поганому.
Т/і: Тільки давай тут без бійок гаразд. Мені ще більше проблем з тобою не вистачала.
?: Дівчино якісь проблеми?
Т/і: Так є трохи, цьому чоловіку просто потрібно відпочити від перенагрузки...
Коли я розвернулась то побачила що до нас підійшов Ян і почала зменшувати тон і замовкати від невеликого здивування.
Микола: Так перепрошую, мені дійсно потрібен відпочинок. Ми з тобою ще зустрінемось – сказав він пошепки і пішов.
Т/і: Актор тут знайшовся. Скільки мені ще його терпіти?
Ян: Не знаю...
Т/і: А... Ян що з волоссям? «☁️: Що я тільки що бовкнула? Дурепа.»
Ян: Що?
Т/і: Перепрошую, не звертайте уваги, я так, до себе) Мене доречі Т/і звуть.
Ян: А мене Ян)
Т/і: «☁️: Невже це сталось... я знайшла його.»
Ян: Вибачте за таке питання, ми часом не знайомі?
Т/і: Зараз так) а до цього здається не були. Гаразд я піду тоді, ви ще тут будете?
Ян: Ні, я теж вже маю йти.
Я була на сьомому небі від щастя, мені хотілося його міцно міцно обійняти і сказати як мені його не вистачало, і думаю йому теж. Але я не хотіла ще поки що про себе розказувати, потрібно що б він сам мене впізнав, якщо зможе. Вже з хорошим настроєм я вийшла з приміщення і пішла додому. Ішовши я думала над тим як мені почати з ним спілкування. Його номера в мене вже давно як немає і інстаграму теж. І знову надіятись на вдачу( Але я вже хоч би переконалась що це Ян, і він тепер знає про моє існування. Я люблю свіжу й провітряну кімнату. Відкриваю вікна та насолоджуюсь буднями міста. В цей момент я почала читати й перекладати вірші з Української на Польську. Творчість Василя Симоненка підходить до любого випадку життя. Сумно - читай Симоненка. Весело - читай Симоненка. Тривожно на душі - також читай Симоненка. Перегорнувши сторінку я розпочала читати.
Т/і: Минуле не вернуть,
не виправить минуле,
Вчорашне — ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
Я насолоджувалась кожним словом, кожним рядочком і не замислювалась ні про що.
Т/і: І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить...
Я згадала приємні моменти з ним. Коли він підбадьорював мене своїми жартами у важку хвилину, коли я дзвонила до нього з України і казала що у мені сняться кошмари, коли ми разом потрапляли у неприємності і разом їх вирішували. А зараз він про мене навіть не згадує бо вже й забув, мабуть. Так я читала все наступний й наступний вірш доки я не почула як до мене хтось звернувся на вулиці.
?: Це ти сама їх написала?
Т/і: Ян не лякай мене так більше, на наступний раз буду вікна зачиняти. Ні це не мої, це одного відомого українського письменника.
Ян: Вони такі гарні й милозвучні... у них захований глибокий сенс. Тоді виходить ти Українка, якщо захоплюєшся творчістю українських письменників?
Т/і: Так ти вгадав) я перекладач, тому і перекладаю їх.
Ян: Можливо будемо друзями? Дасиш свій номер та інстаграм?
Т/і: Так з радістю) «☁️: Це було легше ніж я думала.»
Я жила на другому поверсі тому скоренько спустилась і ми обмінялися номерами. Ось і ще одне досягнення за цей прекрасний день) Так пройшов тиждень. Я з ним зустрічалась у залі, ми разом могли прогулятися по парку або старими вуличками, дізналися більше одне про одного та все ж таки я не натякала на те що це я та сама Т/і яка поїхала і забула про нього. Одного дня мене попросили прийти на одну конференцію з відомою людиною де я мала допомогти з перекладом. Це було щось схоже на інтервʼю але запитання ставили глядачі в залі. На конференції мали бути люди які ведуть прямі трансляції на яких сидять люди з різних куточків Європи і для них потрібен був переклад хоч би на англійській, я мала слухати і писати переклад на англійській який потім виводиться на великий екран. Вже в приміщенні мене зустріла жінка, світле волосся, середній ріст, виглядає старшою за мене десь на років 2 чи 3.
Жінка: Доброго дня, якщо я не помиляюсь ви Т/і Т/ф, перекладач, вірно?
Т/і: Так це я)
Жінка: Я менеджер Яна Розмановського, Анна, приємно познайомитись) У вас є ще пів годинки, мене попросили вас попередити.
Т/і: «☁️: Значить Яна... він мені не казав  про це.»
Поки усе налаштовували я довго думала про те чому Ян мене не попередив про те що саме у нього буде конференція? Хоча він мені казав лише що у нього є справи важливі.
На початку конференції я вже сиділа за ноутбуком з навушником у вусі, щоб краще чути про що говорить Ян. Зібралось багато людей які вже з нетерпінням чекали коли на сцену вийде він. Та невдовзі ведуча оголошує вихід Анни а незабаром і Яна. Все пройшло досить успішно. Я встигала перекладати те що чую, публіка шаленіла від любого звуку який видавав хлопець. Але тут ведуча задала одне цікаве питання.
Ведуча: А що на рахунок нової пісні? Ви казали що у Яна є одна нереалізована "The Letter" чи буде вона випущена?
Ян: Ми б хотіли її реалізувати, проте це все під знаком питання.
Я чула уривок цієї пісні, так вона досить гарна і здається вона має сенс як і інші пісні Яна. От тільки якщо він її заспівав на одному зі своїх концертів, чому вона досі не закінчена? Я відкинула ці думки й продовжувала працювати. Деколи Ян кидав на мене свій погляд, але мене це не дуже бентежило, поки що. На ньому кумедно одягнена шапка, яка перекривала йому лоба. Величезний одяг який на людині виглядав недолуго але Яну він личить більше) Через декілька хвилин вже мала б закінчитись конференція але ведуча промовила.
Ведуча: Ну а як же, дівчина може в дома чекає)
Ян: Дівчина та ще не моя)
В цей момент він декілька секунд дивився на мене зблідлу від здивування. Так я не червонію, як більшість з вас, я блідну.
Т/і: «☁️: Вже так швидко? Здогадався? Ні, як би здогадався то б сказав ще давніше. Може він притворяється? От зараза така...»
Всі вже розійшлись, зібрали обладнання, вже на дворі залишились тільки я, а позаду йшов Ян, так би мовити вирішила скористатись моментом.
Т/і: Ян... я знаю що ти позаду.
Ян: От блін, не дала налякати(
Т/і: Не налякаєш, нерви сталеві. То чого ж я спитала... ти дуже сильно її кохаєш?
Ян: Ти про кого маєш на увазі?
Т/і: Про дівчину яка ще не твоя.
Ян: Якщо чесно, я не знаю. Коли бачу її то зʼявляється якесь дежавю чи що? Десь це я вже відчував, була людина інша, а почуття таке ж саме. Це не любов але водночас і більше... чекай чого це я.
Т/і: Це називається комфорт) коли ти можеш розповісти людині усе без пояснень. «☁️: Давно цього не відчувала...»
Ян: Так, комфорт... слухай а може заскочимо до мене? На каву, чай?
Т/і: Не відмовилась би від чашки зеленого чаю.
Ось ми вже біля входу в будинок.
Ян: Прошу, відчувай себе як в дома)
Т/і: Я вже себе відчуваю як в дома коли ти біля мене...
Ян: Що?
Т/і: «☁️: Що за дічь зі мною?» Нічого)
Коли я вже зайшла Ян досі стояв на ґанку і дивився на мене ніби баран на нові ворота, та все ж таки зайшов до свого ж будинку. Заваривши дві чашки зеленого чаю ми розмовляли про все на світі і пили. Та в один момент коли вже ніхто з нас не промовляв жодного словечка я вийшла коридор діставши з рюкзака книжну зі збіркою віршів Симоненка та пішла до вітальні. З одного боку дивно, бо я прийшла в гості і потім з нітого ні з сього вирішила побути одна. Та ви не дивуйтесь, це ж я) вірші Симоненка підійдуть у любий момент.
Т/і: Щось нове у серці забриніло,
Мов сп'янило запахом суцвіть,
Будить думку і бадьорить тіло,
Але що — не можу зрозуміть...
Ян: Десь я вже це відчував...
Т/і: Це почуття усім знайоме, хоча мало хто таке пережив... цю збірку мені подарував мій побратим, вічна йому памʼять...
Промовила я ледь не крізь сльози.
Т/і: Та життя продовжується. Треба жити далі, любити далі, щоб там не було.
Ян: Ти стільки пережила і досі тримаєшся. Ти мені нагадала одну людину... точніше дівчину. Вона була така ж сама сильна і життєрадісна, та не настільки сильно як ти) тільки от не знаю де вона зараз. Чи жива чи може вже...
Не встиг він договорити як я його міцно але водночас ніжно обійняла. Я знала про кого він говорив... я знаю цю людину дуже добре і вона ще жива але вже не та яка була раніше... я відпустила його та дивилась йому у очі. У сині глибокі очі.
Т/і: Тобі почитати вірша?
Ян: Так, будь ласка...
Я відкрила книжку і вже збиралась шукати папірець на якому розписаний польський переклад але хлопець мене зупинив.
Ян: Думаю це не потрібно, я хочу сам зрозуміти українську)
Я трохи подивилась на нього з непорозумінням та все ж таки почала повільно й виразно читати.
Т/і: Коли б тобі бажав я сліз, і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував Твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю.
Та на останні рядки я вирішила не прочитати а розказати на памʼять дивлячись Яну у очі.
Т/і: Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю...
Це відчувалось трохи по іншому, ніби я не переказувала вірш а висловила свою думку, ніби це були мої слова, не Симоненка. Коли я закінчила розказувати ми ще пару секунд дивились один в одному в очі. Вони були такі глибокі і втомлені... щоб людина не казала очі розкажуть правду.
Ян: Т/і це було неймовірно... почитаєш мені ще наступним разом?
Т/і: Так, скільки завгодно) лиш би тобі було комфортно.
Я встала і пішла до виходу, я попрощалась, вже збиралась відкривати двері як тут я відчула обійми які охоплювали мої плечі.
Ян: Дякую що завітала, мені тебе буде не вистачати...
Я нічого не кажучи повернулась до Яна лицем і взаємно його обійняла. У цей момент у голові пролунала фраза « Мені теж тебе буде не вистачати...» хоча я не йду від нього назавжди, як тоді...
Т/і: Ми ще зустрінемось взалі, не хвилюйся.
Відпустивши його я все ж таки відкрила двері, звабливо помахала рукою та пішла.
Я чекала цих щирих обіймів майже 2 роки, не можу повірити й досі що ми нарешті зустрілись, хоча він мене й досі не впізнав. У мене ще був шрам над правою бровою який я отримала в наслідок поранення під час бою. Ще після довгого відновлення в психологів і терапевтів я вже більш менш краще виглядаю і почуваю але неприємні спогади і страх втрати рідних і близьких досі залишився. Трьох близьких людей я вже втратила, мого побратима, батька який загинув на війні і матір яка зникла після обстрілу. Я не знаю чи вона ще жива чи ні, можливо її вивезли в росію, нічого не знаю, та лишився тільки Ян. Я не можу втратити єдину близьку мені людину яку я здається люблю...
Середа, ранкова рутина, робота перекладача, волонтерство, фактично всі дні проводять однаково тільки зʼявляється все більше різних думок. От я вже в залі, знову фізична робота. Та незабаром бачу ніби задоволеного Миколу. Думала що він злиться на мене за те що я йому наговорила, але як я бачила це було не так. Я вирішила підійти до нього.
Т/і: Микола, ти можеш зараз говорити?
Микола: Так звісно) що хотіла?
Т/і: Хотіла попросити пробачення у тебе за те що наговорила тобі всякого, і за ляпас теж... просто не можна порушувати кордони інших.
Микола: Це ти мене вибач, заслужив.
Т/і: «☁️: Справді? Це на нього не схоже.» Та я не тримаю на тебе зла і не хочу тримати) До речі, чого такий веселий сьогодні?
Микола: Так так, познайомився з одною дівчиною...
Т/і: Ооо та ти що. І що у вас там?
Микола: Ми почали дружити, спілкуватись, і здається вона мені подобається.
Т/і: Що що? Не вірю своїм вухам. Невже Микола почав дивитись на інших дівчат а не тільки на мене)
Микола: Ну я ж пробачення попросив.
Т/і: Ну я ж і пробачила, я просто дуже рада за тебе) І це тому тебе деколи не було?
Микола: Ех ну так)
До залу зайшов високий світловолосий парубок якого я зразу впізнала.
Т/і: До речі, Ян підійди но сюди!
Ян: Кликали?
Т/і: Так, знайомся мій друг Микола, Микола це Ян)
Микола протягнув руку.
Микола: Минулого разу виникло непорозуміння, зараз вже усе добре)
Ян: Усе гаразд) надіюсь більше такого не повториться.
В цей момент я трохи була в ступорі, але не показувала цього. Ян мене ревнує? Чи просто захищає?
Микола: Можеш не сумніватись)
Це було дуже дивно. Ян по ходу не довіряє Миколі, а Микола вже і в Яні засумнівався, та мене це не бентежило. Ми розійшлись по різних частинах залу. Я підійшла до гантелі і зібралась брати в руки як раптова біля мене вже стояв Микола.
Микола: Т/і можливо тебе...
З іншої сторони так само раптово зʼявився Ян.
Ян: Давай підстрахую?
Т/і: Та не потрібно дякую «☁️: І що мені тепер з ними робити? Щось мені це не подобається...»
Микола: Гантеля важка, тобі буде важко.
Ян: Сказала ж що не потрібно, чим слухав?
Т/і: Перепрошую...