Пані Вітер; Забуті Поцілунком спогади

Частина 7

Т/і: Я хочу буть несамовитим,
Я хочу в полум'ї згоріть,
Щоб не жаліти за прожитим,
Димком на світі не чадіть.
Щоб не пекли дрібні образи
Дрібненьку душу день при дні,
Я згоден видухнуть відразу,
Неначе бомба на війні.
І диву дивному даюся
Що з того користі катма:
Чомусь не лопаюсь, не рвуся —
Напевне капсуля нема.
Настя: Це неймовірно, я вражена. Ти не думала свої вірші писати?
Т/і: Я пробувала, тільки вони не збереглися, а так деколи коли у мене дивний настрій і передчуття...
Настя: Можна тебе поцілувати...в щічку?
Т/і: Так чого ти питаєш, авжеш можна)
Не тративши часу Настя подарувала мені ніжний цьом. Ми ж подруги, так можна)
Настя: Які аромати ммм...
Т/і: А ну ходімо.
Настя: Ми? Куди?
Т/і: Марафети наводити, так само зараз пахнути будеш.
Ми зайшли до ванної кімнати, я показувала Насті засоби які я використовую. Вона чемно сиділа на краю ванни, а я робила процедури.
Т/і: Пінка, моє найулюбленіше, очі головне заплющ.
Настя: О а це що?
Т/і: Що саме?
Коли я відвернула голову, дівчина повернула її назад до себе, а потім замастила мені носа пінкою.
Т/і: Ти така романтична) давай чистюня моя, змиваємо.
Настя акуратно вмила обличчя і витерла його.
Настя: Ну як я тобі?
Т/і: Шкіра блистить і пахне, як і обіцяла)
Настя: Треба буде мені до тебе на ночівлю зайти, з тобою нудно не буде)
Т/і: Хочеш потанцювати, як тоді на вулиці?
Настя: А давай)
Ми пройшли до кухні і увімкнули музику.
Т/і: Кхм кхм, мадам, надіюсь ви мені складете компанію)
Настя: Сумувати не збиралась)
Ми кружляли по усій кухні і уявляли ніби ми не десь у двадцять першому столітті, а десь у девʼятнадцятому. А я тоді на балу так і не змогла розважитись, та мені було не до цього з Настею. Нам було настільки комфортно що ми робили просто якусь дічь.
Т/і: Моя дівчинко печальна
Моя доле золота
Я продовжую кричати
Ніч безмежна і пуста.
Настя: Браво Т/і, моя артистка)
Ми поводилися як маленькі діти, робили будь що тільки не думали про погане.
Настя: От блін, я ще справи мала деякі зробити, дурна я дівка.
Т/і: Гей, ти не дурна, ти чарівна манюня, а так з кожним буває)
Настя: Ах ти хитра, гаразд я вже біжу.
Т/і: А ти нічого не забула?
Настя: Забула що? Ааа)
Настя підійшла і поцілувала мене в щічку на прощання.
Настя: Папа бойова принцеса)
Т/і: Папа чарівна манюня)
Після цих слів Настя покинула квартиру. Коли вона пішла стало ніби темно, чи що? Світ ніби був не таким вже і чарівним, а в голові були лише погані і сумні спогади. Поглинула у музику, та почала грати пісню "la parole lontane". Було добре, бо згадала як я пару років тому тільки дізнавалась більше про виконавця пісні, як вчила італійську, як бабуся зустрічала мене в аеропорту. Вона була на заробітках в Італії а я до неї приїжджала щоб покращити мову. Як нервувалась через те що не могла там деколи розуміти друзів. А зараз я перекладач яка живе в Польщі. Мені лячно спостерігати за тим як швидко проходить час, здається я схожу з розуму. Тим самим я роблю стан серця ще гіршим. Я так само не помітила як пролетів час, і вже був темний вечір. Я також працювала на дому. І знову? Знову я почула неочікуваний дзвінок в двері, от тільки було відчуття що я когось чекала, когось особливого. Відчинивши двері я побачила незнайомця біля якого стояв хто?
Незнайомець: Він попросив мене його додому відвести, бо казав що під бухнув трохи і за кермо не сяде, короче давай Яне не сумуй там.
Чоловік махнув рукою та пішов лишивши Яна на порозі моєї квартири.
Т/і: Чого стоїш, швидше заходь, не мерзни.
Ян легенько але помітно хитався, схоже все було тоді погано.
Т/і: По-перше, чого ти приїхав до мене а не до себе?
Яне: Нуу... як то кажуть, дім там де добре, мені тут добре, значить це теж мій дім)
Т/і: Гаразд, комуналку тепер ти будеш платити. По-друге, ЧОГО ТИ ПʼЯНИЙ В ЗЮЗЮ?
Ян: Цей во, ну бо життя таке, розумієш, люди приходять і йдуть геть, а я може ЧЕКАЮ її, а вона взяла, і нема її вже...
Хлопець почав всхлипувати а вже потім і гірко плакати. Доводилось його просто підтримати, обійняти і заспокоїти.
Ян: А я її любив, просив щоб вона не йшла туди, АЛЕ Ж НІ, її чогось туди потягнуло, вона вже певно лежить десь в могилі, а душа на мене дивиться.
Т/і: Пташечка моя, не загинула, жива вона, я... давай я тобі її зараз покажу?
Ян: В якому сенсі покажеш? ВОНА ЩО ТУТ? Т/І ВИХОДЬ, ТИ ДЕ? У вас доречі імена схожі, о це так співпадіння)
Т/і: Бідося ти моя, пішли.
Я повела Яна до спальні, щоб вже хоч якось йому допомогти.
Т/і: Послухай, ти ж на ранок все забудеш, так?
Ян: Ну я ще подумаю, можливо і ні, хто зна, хто зна...
Т/і: Словом
Я взяла хлопця за руки.
Т/і: Яне, я і є та сама Т/і яка від тебе пішла...
Ян: Те що у вас імена схожі це не означає що ти це вона а вона це...
Т/і: Та послухай, невже ти мене не впізнав. Поглянь на мене, так я трішки змінилась, але я ВИЖИЛА, чуєш, я жива після цього всього.
Ян: А ти і справді дуже на неї схожа... чекай, Т/І ЦЕ ТИ? Я НЕ МОЖУ СВОЇМ ОЧАМ ПОВІРИТИ, Я ЗНАЙШОВ ТЕБЕ.
Ян стрибав від щастя, я його таким вже давно не бачила.
Т/і: Так так це я, мені довелось так зробити, пробач мене так не мало бути...
Ян: А знаєш що? Я кохаю тебе, я тебе впізнав ще з перших днів знайомства, я тільки не казав тобі цього, треба випити.
Т/і: А ні ні ні, на сьогодні досить. Я лише тобі можу запропонувати одне.
Ян: Ну і що ж?
Це був ніжний і теплий поцілунок. Здавалось це тривало вічність, і от знову зʼявились яскраві фарби за цей день.
Ян: І ти мене кохаєш)
Т/і: ti amo tanto (дуже тебе кохаю)...
Не пройшло й пʼяти секунд як ми знову поринули у барви. Мені відчувався спокій, тепло, надія, любов...
Ян: Почитай мені будь ласка.
Я витягнула збірник з полички.
Т/і: Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.
Моє життя — розтрощене корито,
І світ для мене — каторга і кліть...
Та краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.
Закінчивши читати я побачила вже сплячого Яна який сперся на моє плече. Ось і все скінчилось, Ян прокинеться на наступний день і нічого не памʼятатиме, бо був під алкоголем. Він забуде те що вже знайшов мене, хоча я вже знаю що він в курсі що я це я, і не впевнена що зможу далі жити так як раніше. Він забуде ці відчуття, поцілунки. А я буду плакати, щоб не сміятись. Промені світла світили у моє вікно, і водночас розбудили сплячого Яна.
Ян: Добрий ранок, а що я тут роблю?
Т/і: Добрий, та ось, вирішив напитись в зюзю і приїхати до мене, по душам побалакати.
Ян: Мізки болять страшенно, я ж напевно щось говорив тобі. Оце я телепень.
Т/і: Ну взагалі то тільки про неї...
Ян: Про кого?
Т/і: Ти знаєш про кого.
Ян: А, точно, згадав, я напевно злим був, так?
Т/і: Скоріше травмованим, ніж злим, ти її дуже сильно кохаєш...
Ян: Кохав, я не знаю чи вона взагалі жива. Т/і ти казала що знаєш її, і те що її вже немає...
Т/і: Так казала, але я мала на увазі що вона не загинула, вона просто погубила себе з середини. А так вона ще досі жива.
Ян: А яка вона була, коли ти її ще могла бачити?
Т/і: Кмітлива, вперта, але за землю рідну була готова все віддати, навіть життя. Їй було важко морально, тебе постійно згадувала. Казала що її хтось чекає, але вона не може повернутись, назад іншої дороги не було. Вона погубила себе за дім, за тебе, щоб ти був в безпеці...
Після цих слів очі почали наповнюватися сльозами, хоча цього не було помітно.
Ян: Ти ж маєш з нею якісь звʼязки, ти мусиш мати, скажи що так прошу...
Т/і: Януше якби мала то повідомила б тебе, мені дуже шкода, я не знаю що з нею зараз точно.
Ян: Чекай, як ти мене назвала щойно?
Т/і: Януш, це не теж саме що Ян але схоже)
Ян: Називай мене тільки так, будь ласка.
Т/і: Гаразд, не знала що для тебе це важливо. Виходить ти теж своє імʼя хочеш приховати.
Ян: А хто ще?
Т/і: Т/і приховала... що ж я сиджу язиком талапаю, тобі ж щось сі вдіти треба.
Ян: Тільки не кажи що щось для мене маєш.
Т/і: А от і ні, маю, не мала то не пропонувала б.
Деякі мої домашні речі були чоловічі, тому мені не було не зручно йому їх віддати.
Т/і: Ось, шуруй у ванну, покличеш потім і покажешся.
Ян: Так точно товариш генерал)
Ян починав робити з себе дурника.
Т/і: Чого розлігся, на право кроком руш.
Ян: Тепер я знаю що тебе зранку краще не нервувати.
Він промовив це вже тоді коли збирався виходити з кімнати, і швидко закрив двері, думаючи що я буду ще більше на нього злитися. Та я не така, може просто здаватись що я постійно роздратована і зла, але мені не довподоби такі риси характеру. Їх я вже використала. Через пару хвилин я почула голос з ванної.
Ян: Т/і ти де такі лахи взяла?
Т/і: А ти де тернопільського діалектизму понабирався? Давай показуй.
У кімнату зайшов, не повірите, Ян у моїй одежі. Здавалось що це не я його одягнула.
Т/і: Мати моя мила, це точно мій одяг?
Ян: Подобається?
Т/і: Сказати що подобається, нічого не сказати... а знаєш що, забирай.
Ян: Кого, тебе?
Т/і: Дибіл, лахи собі забирай.
Ян: Ні Т/і я не можу, я не достойний того щоб в твоєму одязі ходити.
Т/і: Ти на що натякаєш?
Ян: Ні на що Розмановська)
Т/і: Я тебе зрозуміла, йдемо ще нагодую тебе на додачу. Ти чай який любиш?
Ян: Зелений, без цукру.
Т/і: Та невже, я думала що без цукру крім мене вже ніхто не пʼє.
Ян: Значить погано думала.
Т/і: Тільки в цьому випадку)
Ми пішли на кухню, я приготувала нам сніданок й заварила пахучого зеленого чаю, який ми так сильно любимо пити без цукру.
Т/і: Ось тримай. Господи благослови їжу нам на спожиток тобі на слав. Смачного)
Ян: Ти перед кожним прийомом їжі молишся?
Т/і: Так, а що не так?
Ян: Цікаво просто, якщо ти типу християнка, то ти навʼязуєш свою релігію? Чи я можливо помиляюсь?
Т/і: Ну по перше, не релігію а віру. А по друге, ні, не навʼязую, і не треба навʼязувати. Бог настільки полюбив цей світ що дав нам вибір, хочеш вір у нього, а хочеш не вір. Деякі як всі кажуть «віруни» можуть казати протилежне. Щось на кшталт «Не віриш, грішник», «не буде тобі прощення», «Бог покарає» ну і так далі, це вже залежить від церкви. Всі ми грішні, святими не народжуються, ними стають. Так що можеш розмовляти зі мною на любі теми, я буду уважно слухати і не вставляти свої пʼять копійок)
Ян: Ну якщо так і є, то я вдячний Богу за те що я з тобою познайомився)
Т/і: І я вдячна)
Після цього я взяла Яна за руку, як в знак подяки, але це було більше ніж просто дякую.
Т/і: Януше ти справді не памʼятаєш що вчора було?
Ян: Зовсім трішки, як мене відвезли до тебе, як ми ніби розмовляли чи що, і здається був момент де говорила тільки ти, довго говорила...
Т/і: Я вірш читала, щоб тебе заспокоїти, потім ти вже заснув.
Ян: Здається ще щось було але не можу пригадати, голова болить.
Т/і: Ти сказав що кохаєш мене...
Ян: Що сказав?
Т/і: Ти казав що сильно сумуєш за Т/і і плакав, і те що... я на неї дуже сильно схожа, і... що ти постійно думав про мене, а потім так вийшло що ми поцілувались...
Серце стукало так швидко, що здавалось що його було чути на великій відстані, від кохання і від брехні. Бо він за мною й сумував...
Т/і: Януше ти моя опора та слабкість. Я не знаю навіть як це описати на польській...
В голові вже складались речення на українській мові, бо це відчуття інакшими мовами не опишеш.
Т/і: Коли у цьому світі я не мала кому розповісти навіть про дрібниці, я завжди зверталась до тебе, або принаймі уявляла діалог з тобою. Я хочу дивитись тобі у вічі і цілувати твої ніжні вуста доти, доки не скінчиться повітря і бажання, а бажання в мене  вдосталь. Я  хочу вічно казати я кохаю тебе, побудь зі мною ще пару секунд, давай просто помовчимо разом в обіймах один одного і читати вірші. Пробач мені за те що не можу замінити тобі Т/і, вона тебе сильно кохала як я зараз. Хочеш, я не буду з тобою більше спілкуватись, писати, дзвонити, бо я не та яку ти шукаєш...
Не розказавши все до кінця ми знову потонули у поцілунку. Він цього ранку подарував його мені. Можливо мені якраз не вистачало цієї ніжності за два роки.
Ян: Вона мені просто близька подруга, яка хто зна де є, а тут є ти)
Т/і: «☁️: Тобто якби я не приїхала б тоді він знайшов би собі заміну, я для нього просто якась близька подруга?»
Т/і: Яне я тебе не впізнаю...
Ян: Прошу не називай мене так.
Т/і: Не до цього зараз. Ти ж розумієш що вона тебе захищає, а ти зараз тут зі мною.
Ян: Так розумію, але її вже немає! Її вже, немає?...
Хлопець тоді щось усвідомив. Від закоханого парубка до загадкового. В голові зʼявилась ідея.
Т/і: Що ти зараз відчуваєш?
Ян: Не знаю, провину чи скорботу.
Т/і: Сиди тут, я зараз прийду.
Ян винив себе за те що щойно скоїв, він розумів що він робить, але водночас заплутався у своїх думках. Він міг здогадуватись що я це та що поїхала, в цьому тепер моя вина, і мені потрібно було ї якось загоїти.
Т/і: Ось, принесла.
Ян: Я думав що вже навіть Симоненко не допоможе)
Т/і: Сьогодні читати я не буду, тож бери збірник і шукай те що тобі потрібно. Переклади закріпленні. Виріши свою проблему.
Ян: Не знаю чому, та цей вірш мені найбільше подобається.
Т/і: Так чого чекаєш?
Ян: Я із надій будую човен,
І вже немовби наяву
З тобою, ніжний, срібномовен,
По морю радості пливу.
І гомонять навколо хвилі,
З бортів човна змивають мох,
І ми з тобою вже не в силі
Буть нещасливими удвох.
І ти ясна, і я прозорий,
І душі наші мов пісні,
І світ великий, неозорий
Належить нам – тобі й мені.
О море радості безкрає,
Чи я тебе перепливу?
Якби того, що в мріях маю,
Хоч краплю мати наяву.
Здавалось наче, коли Ян читав все далі й далі. Шум який був в нього в середині стихав.
Т/і: Януше скажи чесно, ти відвідував психолога до нашого знайомства, чи вживав якісь ліки?