Чай і віскі

Частина 5

☕️

[Привіт]

"І чому те післязавтра завжди настає так швидко?! Його що — теж в пеклі, як і кохання, придумали?!" – лютував подумки Юнгі, чиє вугільне волосся, здавалося, скоро геть посивіє з нервів, а в купі із його невдоволеним обличчям — їх з 'бурчливим економіком' вже точно не відрізниш... Можливо того й вони не злюбили один одного, коли вже так схожі, лише імена і цифри в графі дати народження відрізняються...

– Чого ти так на той екран витріщаєшся, ніби він золотий? Тобі що, хтось мільярд вон на рахунок помилково скинув? – занепокоєно споглядав на друга Намджун.

Лекції у місіс Тан і справді нудні, як і самий її предмет, власне, — "Облік та аудит", принаймні, для Намджуна, і всіх інших, але не для такого дивака як Юнгі, зазвичай. Зазвичай він конспектує найменший звук, що зривається із тих сухих, старечих губ місіс Тан, а потім ще й вдає великого мученика за маскою байдужості, коли перед початком сезону сесій вся група підносить йому ритуальні дарунки у обмін на кілька фото сторінок із його взірцевого зошиту. Однак зараз, він був не схожим сам на себе, і це вже починав помічати не тільки його найкращий друг. Стривожені пари очей довкола проштрикували Намджуна запитальними поглядами та кивали бровами у бік чорної, згорбленої постаті, що безутішно схилялась над бездушним шматком металу і скла.

– Гм? – ліниво протягнув Юнгі у відповідь, відчувши заохочувальний поштовх у свій лікоть.

– Якщо ти зараз же не відкладеш той дурний телефон і не стиснеш замість нього ручку між пальців, то, боюсь, нас обидвох спалять на праведному вогнищі, – прошепотів Намджун.

Юнгі зиркнув на нього краєм ока та прохрипів у півголоса, та так, щоб кілька людей довкола все ж почуло:

– Я їм не самописна мавпочка якась, – сухо відрізав Мін. – Як не пощастило з розумом, то бог дав ще й руки, щоб ними писати, а як ні — то після відчислення з університету поля з полуницею завжди будуть раді вітати нових збирачів.

Юнгі повернув голову до кількох одногрупників, що не зводили з нього очей і обдарував їх своїм льодяним поглядом, що ті аж рефлекторно потягнулися до своїх ручок, ніби у трансі. Все ж, варто довколишнім інколи нагадувати, що він людина хоч і добра, та все ж нікому нічим не забовʼязана.